ST. — Чоловік сестри пішов, — сказав чоловік. — Тож виходь із декретної відпустки — будеш утримувати її та дітей…

— Чоловік сестри пішов, — сказав чоловік. — Тож виходь із декрету — будеш утримувати її та дітей…

— Романе, що з тобою?

Він стояв у передпокої, навіть куртки не зняв. Дивився повз мене, на стіну, ніби там щось було написано. Довго мовчав. Я вже встигла злякатися — подумала, що його звільнили з роботи або хтось захворів.

— Діма пішов від Мілани, — нарешті вимовив він. — Забрав гроші й з’їхав. Вона одна, з Дашею на руках, на п’ятому місяці.

Я видихнула. Не наша біда. Не наша.

— Ну, таке трапляється, — обережно сказала я. — Мілана сильна, впорається. Отримає допомогу, знайде роботу.

Роман подивився на мене так, ніби я сказала щось зовсім неприйнятне.

— Авроро, це моя сестра. Ти розумієш? Вона зараз одна, з дитиною і при надії. Їй потрібно допомагати.

Я кивнула. Звісно, допомагати. Передати продукти, посидіти з Дашею, якщо треба. Це нормально.

— Звісно, Романе. Чим зможемо.

Він зняв куртку, повісив на гачок. Пройшов на кухню, налив води з-під крана, випив. Потім обернувся.

— Тобі треба виходити на роботу. Раніше. Мілана доглядатиме за Левом. Ми їй платитимемо — і всім буде добре.

Я не одразу зрозуміла, що він сказав.

Лев спав у кімнаті, лежачи на спині, з піднятими ручками. Йому був рік і два місяці. Він тільки-но почав говорити — «мама», «дай», «ба-ба». Я планувала бути з ним до трьох років. Ми з Романом обговорювали це ще до його народження. Він сам казав: «Не поспішай, Авроро, я впораюся».

Тепер він стояв переді мною й пропонував віддати мого сина зовиці, яка за все життя не затримувалася на жодній роботі надовго, зате добре вміла просити допомогу в брата.

— Романе, ти серйозно?

— Абсолютно. Мілані потрібна підтримка. Ти добре заробляєш, а вона посидить з дітьми. Це вигідно всім.

Я засміялася. Нервово, неприродно.

— Романе, я не хочу виходити на роботу. Я хочу бути з Левом. Це моя дитина.

— І моя теж, — різко відповів він. — Але моя родина в біді. І ти повинна допомогти.

Слово «повинна» зависло між нами.

— Повинна? — я зробила крок до нього. — Твоя родина ніколи мені не допомагала, Романе. Коли я брала іпотеку — де була твоя мама? Коли народжувала — хто приїхав? Ти забув, як Мілана насміхалася з мене? А тепер я повинна її утримувати?

— Вона вагітна! І зовсім одна!

— Вона завжди була одна, Романе! Бо звикла, що ти приходиш і все вирішуєш!

Він зблід.

— Отже, ти відмовляєшся допомогти моїй сестрі?

— Я відмовляюся віддати своє життя за її безвідповідальність.

Він пішов до матері. Повернувся під ранок, ліг на диван, відвернувся до стіни. Я не спала. Слухала його дихання й думала: коли все зламалося? Учора? Рік тому? Чи ще раніше, коли він уперше переказав Мілані гроші, не сказавши мені?

Вранці він встав, одягнувся. Обличчя було сіре, очі втомлені.

— Мама сказала, що ти егоїстка. Що думаєш тільки про себе.

Я сиділа на ліжку, обійнявши коліна.

— Твоя мама взагалі знає моє ім’я, Романе? Чи для неї я просто гаманець?

Він стис кулаки.

— Мілана — моя сестра. Я не залишу її.

— А мене ти вже залишив, — тихо сказала я. — Просто ще не пішов.

Він узяв куртку й грюкнув дверима так, що Лев прокинувся й заплакав.

Два дні він не дзвонив. На третій прийшов, приніс пакети з продуктами — для Мілани, за наші гроші. Я стояла на кухні, різала огірки. Рухи були рівні, спокійні.

— Романе, я не вийду на роботу заради твоєї сестри.

Він завмер біля порога.

— Що ти сказала?

— Ти почув. Це моя квартира. Моя дитина. Моє життя. Якщо тобі так важлива Мілана — іди до неї. Живи там, утримуй її сам. Але з моєї родини ти більше нічого не отримаєш.

Він зробив крок до мене.

— Ти мене виганяєш? Через те, що я хочу допомогти рідній сестрі?

— Ні. Я прошу тебе піти, бо ти обрав її замість нас.

Він стояв мовчки, потім розвернувся і пішов. Я чула його кроки на сходах. Потім настала тиша.

Я сіла на підлогу, притулилася спиною до шафи. Лев підповз до мене, заліз на коліна, обійняв за шию. Я притисла його до себе й подумала: я зробила правильно.

Тиждень Роман не виходив на зв’язок. Я не дзвонила й не писала. Перевіряла себе — чи зможу без нього. Виявилося, легше, ніж з ним. Лев став спокійнішим. Ми гуляли, читали книжки, будували вежі з кубиків.

На восьмий день мені написав його друг Кирило:
«Авроро, Роман каже, що ти передумаєш. Він чекає».

Я відповіла: «Передай, що я подала на розлучення».

Через півтори години Роман прийшов. Говорив різко, звинувачував мене, казав, що я руйную родину. Я тримала Льва на руках і мовчки дивилася на нього — на людину, яка колись була моїм чоловіком.

— Ти розумієш, що зробила? — сказав він. — Мілані нікуди йти. У неї скоро буде двоє дітей!

— У мене одна дитина, Романе. І я не віддам йому те, що ти вирішив віддати своїй сестрі.

— Вона моя родина!

— І я була, — спокійно відповіла я. — Але ти зробив вибір.

Він мовчки пішов.

Через чотири місяці я справді вийшла на роботу. Не заради Мілани — заради себе. Льва влаштувала в хороший приватний садок. На роботі мене чекали.

Роман переїхав до матері. Мілана народила другого — хлопчика. Роман працював багато, аліменти платив нерегулярно, але мені вистачало своїх коштів.

Одного разу я побачила його в супермаркеті. Він стояв на касі з дитячими товарами. Втомлений, постарілий. Помітив мене й відвів погляд. Я пройшла повз.

Мілана написала мені через пів року — просила допомоги. Я прочитала й видалила повідомлення.

Свекруха зателефонувала за тиждень:

— Ти зруйнувала життя моєму синові!

— Він сам обрав, кого рятувати, — спокійно відповіла я. — Я теж обрала.

У січні Роман намагався повернутися. Казав, що сумує за Левом, що хоче все виправити. Я впустила його, щоб зрозуміти — чи щось змінилося.

Нічого.

— Мілані зараз дуже важко, — почав він. — Може, ти хоч трохи допоможеш? Не для мене — для дітей.

Я взяла Льва на руки.

— Йди, Романе.

Він пішов. Більше не повертався.

Зараз Леву три з половиною. Він розповідає мені про динозаврів, будує гаражі з конструктора, просить ту саму книжку щовечора. Я ні про що не шкодую.

Іноді думаю, яким могло бути життя: я на роботі, Лев у Мілани, гроші зникають у чужих проблемах. Ні. Ніколи.

Це моя квартира. Мій син. Моє життя, яке я не віддала іншим.

Роман написав нещодавно: «Як Лев?»

Я відповіла: «Добре».

І цього було достатньо.

Він отримав те, що обрав. Я — теж.