— Чоловік сестри пішов, — сказав чоловік. — Тож виходь із декрету — будеш утримувати її та дітей…
— Романе, що з тобою?
Він стояв у передпокої, навіть куртки не зняв. Дивився повз мене, на стіну, ніби там щось було написано. Довго мовчав. Я вже встигла злякатися — подумала, що його звільнили з роботи або хтось захворів.
— Діма пішов від Мілани, — нарешті вимовив він. — Забрав гроші й з’їхав. Вона одна, з Дашею на руках, на п’ятому місяці.
Я видихнула. Не наша біда. Не наша.
— Ну, таке трапляється, — обережно сказала я. — Мілана сильна, впорається. Отримає допомогу, знайде роботу.
Роман подивився на мене так, ніби я сказала щось зовсім неприйнятне.
— Авроро, це моя сестра. Ти розумієш? Вона зараз одна, з дитиною і при надії. Їй потрібно допомагати.
Я кивнула. Звісно, допомагати. Передати продукти, посидіти з Дашею, якщо треба. Це нормально.
— Звісно, Романе. Чим зможемо.
Він зняв куртку, повісив на гачок. Пройшов на кухню, налив води з-під крана, випив. Потім обернувся.
— Тобі треба виходити на роботу. Раніше. Мілана доглядатиме за Левом. Ми їй платитимемо — і всім буде добре.
Я не одразу зрозуміла, що він сказав.
Лев спав у кімнаті, лежачи на спині, з піднятими ручками. Йому був рік і два місяці. Він тільки-но почав говорити — «мама», «дай», «ба-ба». Я планувала бути з ним до трьох років. Ми з Романом обговорювали це ще до його народження. Він сам казав: «Не поспішай, Авроро, я впораюся».
Тепер він стояв переді мною й пропонував віддати мого сина зовиці, яка за все життя не затримувалася на жодній роботі надовго, зате добре вміла просити допомогу в брата.
— Романе, ти серйозно?
— Абсолютно. Мілані потрібна підтримка. Ти добре заробляєш, а вона посидить з дітьми. Це вигідно всім.
Я засміялася. Нервово, неприродно.
— Романе, я не хочу виходити на роботу. Я хочу бути з Левом. Це моя дитина.
— І моя теж, — різко відповів він. — Але моя родина в біді. І ти повинна допомогти.
Слово «повинна» зависло між нами.
— Повинна? — я зробила крок до нього. — Твоя родина ніколи мені не допомагала, Романе. Коли я брала іпотеку — де була твоя мама? Коли народжувала — хто приїхав? Ти забув, як Мілана насміхалася з мене? А тепер я повинна її утримувати?
— Вона вагітна! І зовсім одна!
— Вона завжди була одна, Романе! Бо звикла, що ти приходиш і все вирішуєш!
Він зблід.
— Отже, ти відмовляєшся допомогти моїй сестрі?
— Я відмовляюся віддати своє життя за її безвідповідальність.
Він пішов до матері. Повернувся під ранок, ліг на диван, відвернувся до стіни. Я не спала. Слухала його дихання й думала: коли все зламалося? Учора? Рік тому? Чи ще раніше, коли він уперше переказав Мілані гроші, не сказавши мені?
Вранці він встав, одягнувся. Обличчя було сіре, очі втомлені.
— Мама сказала, що ти егоїстка. Що думаєш тільки про себе.
Я сиділа на ліжку, обійнявши коліна.
— Твоя мама взагалі знає моє ім’я, Романе? Чи для неї я просто гаманець?
Він стис кулаки.
— Мілана — моя сестра. Я не залишу її.
— А мене ти вже залишив, — тихо сказала я. — Просто ще не пішов.
Він узяв куртку й грюкнув дверима так, що Лев прокинувся й заплакав.
Два дні він не дзвонив. На третій прийшов, приніс пакети з продуктами — для Мілани, за наші гроші. Я стояла на кухні, різала огірки. Рухи були рівні, спокійні.
— Романе, я не вийду на роботу заради твоєї сестри.
Він завмер біля порога.
— Що ти сказала?
— Ти почув. Це моя квартира. Моя дитина. Моє життя. Якщо тобі так важлива Мілана — іди до неї. Живи там, утримуй її сам. Але з моєї родини ти більше нічого не отримаєш.
Він зробив крок до мене.
— Ти мене виганяєш? Через те, що я хочу допомогти рідній сестрі?
— Ні. Я прошу тебе піти, бо ти обрав її замість нас.
Він стояв мовчки, потім розвернувся і пішов. Я чула його кроки на сходах. Потім настала тиша.
Я сіла на підлогу, притулилася спиною до шафи. Лев підповз до мене, заліз на коліна, обійняв за шию. Я притисла його до себе й подумала: я зробила правильно.
Тиждень Роман не виходив на зв’язок. Я не дзвонила й не писала. Перевіряла себе — чи зможу без нього. Виявилося, легше, ніж з ним. Лев став спокійнішим. Ми гуляли, читали книжки, будували вежі з кубиків.
На восьмий день мені написав його друг Кирило:
«Авроро, Роман каже, що ти передумаєш. Він чекає».
Я відповіла: «Передай, що я подала на розлучення».
Через півтори години Роман прийшов. Говорив різко, звинувачував мене, казав, що я руйную родину. Я тримала Льва на руках і мовчки дивилася на нього — на людину, яка колись була моїм чоловіком.
— Ти розумієш, що зробила? — сказав він. — Мілані нікуди йти. У неї скоро буде двоє дітей!
— У мене одна дитина, Романе. І я не віддам йому те, що ти вирішив віддати своїй сестрі.
— Вона моя родина!
— І я була, — спокійно відповіла я. — Але ти зробив вибір.
Він мовчки пішов.
Через чотири місяці я справді вийшла на роботу. Не заради Мілани — заради себе. Льва влаштувала в хороший приватний садок. На роботі мене чекали.
Роман переїхав до матері. Мілана народила другого — хлопчика. Роман працював багато, аліменти платив нерегулярно, але мені вистачало своїх коштів.
Одного разу я побачила його в супермаркеті. Він стояв на касі з дитячими товарами. Втомлений, постарілий. Помітив мене й відвів погляд. Я пройшла повз.
Мілана написала мені через пів року — просила допомоги. Я прочитала й видалила повідомлення.
Свекруха зателефонувала за тиждень:
— Ти зруйнувала життя моєму синові!
— Він сам обрав, кого рятувати, — спокійно відповіла я. — Я теж обрала.
У січні Роман намагався повернутися. Казав, що сумує за Левом, що хоче все виправити. Я впустила його, щоб зрозуміти — чи щось змінилося.
Нічого.
— Мілані зараз дуже важко, — почав він. — Може, ти хоч трохи допоможеш? Не для мене — для дітей.
Я взяла Льва на руки.
— Йди, Романе.
Він пішов. Більше не повертався.
Зараз Леву три з половиною. Він розповідає мені про динозаврів, будує гаражі з конструктора, просить ту саму книжку щовечора. Я ні про що не шкодую.
Іноді думаю, яким могло бути життя: я на роботі, Лев у Мілани, гроші зникають у чужих проблемах. Ні. Ніколи.
Це моя квартира. Мій син. Моє життя, яке я не віддала іншим.
Роман написав нещодавно: «Як Лев?»
Я відповіла: «Добре».
І цього було достатньо.
Він отримав те, що обрав. Я — теж.
Минув рік після того повідомлення:
«Як Лев?» — «Добре».
Роман більше не писав. Я не питала. Життя ніби саме стало на свої місця, без гучних слів і пояснень.
Лев пішов у старшу групу садочка. Він уже знав літери, намагався писати своє ім’я й ображався, коли в нього не виходило рівно. Вранці ми поспішали — я на роботу, він у садок. Увечері поверталися додому, готували разом вечерю, сміялися з його серйозних «дорослих» роздумів. У квартирі було спокійно. Без напруги. Без очікування, що хтось знову вимагатиме пожертвувати собою.
Одного разу на дитячому майданчику я зустріла Кирила — того самого друга Романа. Він постояв поруч, дивився, як Лев катається з гірки.
— Він дуже на тебе схожий, — сказав тихо.
— Я знаю, — відповіла я.
Кирило зітхнув.
— Роману важко. Він багато працює. Майже не буває вдома.
— Це його вибір, — спокійно сказала я. — Я не тримаю зла.
І це була правда. Злість давно пішла. Залишився лише досвід.
Восени мені запропонували підвищення. Більше відповідальності, але й більше можливостей. Я довго вагалася — не через страх, а через Льва. Та він, почувши розмову, серйозно сказав:
— Мамо, ти ж розумна. У тебе все вийде.
Я усміхнулася і погодилася.
Грошей стало більше. Не для когось — для нас. Ми поїхали на море. Лев уперше побачив хвилі, довго стояв біля води й тримав мене за руку.
— Ти зі мною?
— Завжди, — відповіла я.
Перед Новим роком Роман знову з’явився. Не прийшов — подзвонив. Голос був тихий, втомлений.
— Я хотів привітати Льва.
— Він спить, — сказала я. — Але я передам.
Пауза.
— Авроро… ти була права.
— Це вже не має значення, — відповіла я чесно.
Ми попрощалися без докорів і спроб повернути минуле.
Я поклала слухавку й підійшла до вікна. За склом падали вогні, місто готувалося до свята. У кімнаті тихо дихав мій син. Мій дім був наповнений теплом — не гучним, не показним, а справжнім.
Я більше не пояснювала нікому свої рішення.
Не виправдовувалася.
Не доводила.
Я просто жила.
І цього було достатньо.
Leave a Reply