Запах хлорки й ліків у лікарняних коридорах пік легені. Арина Зиміна лежала виснажена до останньої краплі після восьми годин переймів у московському пологовому будинку, коли двері палати відчинилися. Серце боляче тьохнуло: Марк. Нарешті.
Але до палати зайшов не чоловік, якого вона чекала.
Зайшов чоловік у бездоганному костюмі, зі стиснутою щелепою й холодним поглядом — наче прийшов підписувати контракт, а не дивитися на свого першого сина. За його спиною стояли мати, Вікторія, у ідеально підібраному костюмі, та сестра Світлана з телефоном у руці. Обидві дивилися на Арину так, як дивляться на щось липке на підошві.
— Ти запізнився, — хрипко прошепотіла Арина, притискаючи до грудей крихітного Микиту.
Марк мовчав. Він підійшов ближче, його погляд уп’явся в дитину. Брови зійшлися, носогубні складки загострилися.
— Це що? — запитав він. Голос був настільки крижаним, що медсестра біля дверей мимоволі напружилася.
Серце Арини провалилося кудись униз.
— Твій син, Марку. Наш… — голос зірвався.
Вікторія зробила пів кроку вперед, сухим рухом поправила шарф на плечах і ковзнула поглядом по немовляті.
— Це не Волконський, — вимовила вона так, ніби йшлося про бракований костюм у бутіку.
Світлана усміхнулася, не відриваючись від екрана телефона:
— А чого ти хотіла, Арино?
— Я нічого «не хотіла», — губи тремтіли, але Арина силою їх стиснула. — Марку, подивися на мене. Він твій син.
Але Марк уже не дивився. Він різко повернувся до медсестри, яка щойно зайшла з документами.
— Покличте завідувача відділенням, — наказав він. — Я відмовляюся підписувати свідоцтво про народження. Ця дитина не носитиме мого прізвища.
Слова розірвали повітря, мов постріл.
Медсестра розгублено переводила погляд з нього на Арину.
— Марку Вікторовичу, так не можна…
— Можна, — перебила Вікторія. — І потрібно. Ця дівиця сама не знає, від кого завагітніла, але вирішила, що наш дім витримає будь-яке її рішення.
— Замовкніть, — зірвалася Арина. — Ви не знаєте…
Микита, ніби відчуваючи напруження, заплакав — тонко й відчайдушно.
До палати зайшов лікар — високий чоловік із сивиною на скронях і втомленим, але уважним поглядом.
— Що тут відбувається? — спитав лікар Сергій Чень, оцінивши ситуацію з першого погляду.
— Ця жінка намагається повісити на мене чужу дитину, — відрізав Марк. — Я вимагаю ДНК-тест. Негайно.
Лікар перевів погляд на Арину, потім на немовля.
— У будь-якому разі сварка в присутності породіллі — останнє, що їй зараз потрібно, — спокійно сказав він. — Аналіз зробити можна. Це в інтересах усіх.
— Робіть, — кинув Марк. — І поки не буде результату — жодних моїх підписів.
Арина мовчала. Усередині все тремтіло, але сил сперечатися не лишилося. В голові крутилася лише одна думка: «Як він може? Після всього? Після весілля, після клятв, після того вечора на набережній, коли він обіцяв, що “завжди буде поруч”?»
Через два дні лікар повернувся. Обличчя в нього було ще серйознішим.
— Арино, — сів він поруч із ліжком, — перший аналіз готовий.
Вона кивнула, стискаючи Микиту так, ніби він міг зникнути будь-якої миті.
— Маркери не збігаються з вашим чоловіком, — сказав він тихо. — Але… збігаються з іншим членом родини Волконських. Близьким.
У Арини все всередині обірвалося.
— Цього не може бути, — прошепотіла вона. — Я… я ніколи ні з ким, окрім Марка, не була. Ніколи.
І тут пам’ять, яку вона тижнями відштовхувала, боляче смикнулася.
Той вечір. Марк полетів у відрядження. Вона залишилася одна в домі. Хтось приїхав. Келих вина. Різка слабкість. Важка голова. Чийсь голос десь далеко. Потім — порожнеча.
Порожнеча й липкий страх, якому вона так і не змогла дати назву.
Ася не сказала нічого більше того вечора. Вона мовчки помила чашку, витерла стіл і пішла до спальні. Валерій ще довго ходив кухнею, грюкав шухлядами, ніби чекав, що вона передумає й почне виправдовуватися. Але Ася вже все вирішила.
Вночі вона майже не спала. Лежала, дивлячись у стелю, й рахувала тріщини, що тягнулися, мов тонкі вени. В голові крутилося одне й те саме питання: коли вони перестали бути “ми”? Коли його мати стала важливішою за їхнє життя, їхні плани, їхнє майбутнє?
Зранку Валерій був непривітний, але дивно збуджений. Він говорив швидко, ніби репетирував промову.
— Я все обміркував, — сказав він, намазуючи масло на хліб. — Візьмемо машину з пробігом. Не нову. Мамі вистачить. Головне — щоб виглядало пристойно.
Ася повільно ковтнула каву.
— За чиї гроші? — спокійно спитала вона.
Він зиркнув на неї з докором.
— Не починай. Ти ж розумієш, що іншого виходу немає.
— Є, — відповіла Ася. — Просто він тобі не подобається.
Валерій різко поклав ніж.
— Ти спеціально все ускладнюєш. Мама образиться. Ти хочеш, щоб я пішов на Новий рік один?
— А ти хочеш, щоб я жила з людиною, яка торгує мною, як подарунком? — уперше за довгий час її голос став твердим.
Він замовк. У цій тиші було щось нове — не сварка, не образа, а тріщина.
Того ж дня Ася поїхала до банку. Вона давно думала про це, але постійно відкладала — «потім», «якось разом», «не час». Вона відкрила окремий рахунок і перевела туди свою премію. Не всю — рівно половину. Другу залишила на спільному рахунку.
Коли Валерій дізнався, він спалахнув.
— Ти що робиш?! — закричав він. — Це наші гроші!
— Моя премія — мої гроші, — спокійно відповіла Ася. — Так само, як твої — твої. Ми ж, здається, тепер не команда.
Він грюкнув дверима й пішов. Через годину зателефонувала Лариса Петрівна.
— Асю, — солодко почала вона, — Валера каже, ти там щось вигадуєш. Я не розумію, що з тобою сталося. Я ж не для себе прошу, а для сім’ї. Щоб люди не сміялися.
— А мене не сміють? — тихо спитала Ася. — Коли кажуть, що я жадібна і керую вашим сином?
На тому кінці запала пауза, а потім голос став холодним.
— Знаєш що, дівчинко, не тобі мене вчити. Якщо машини не буде — можеш навіть не приходити. І Валеру не тримай.
Розмова обірвалася.
Увечері Валерій повернувся пізно. Він не дивився на Асю.
— Мама сказала, що ти її образила, — кинув він. — Якщо ти не подаруєш їй машину, я поїду сам. І взагалі… нам треба подумати, чи варто так жити далі.
Ася довго дивилася на нього. Перед нею стояв не чоловік, з яким вона мріяла про дитину, а хлопчик, що боявся осуду матері більше, ніж втратити сім’ю.
— Ти маєш рацію, — сказала вона. — Нам справді треба подумати.
Вона дістала з шафи папку з документами й поклала на стіл.
— Я подала заяву на поділ майна. І на розлучення. Без скандалів. Без криків. Просто факт.
Валерій побілів.
— Ти блефуєш…
— Ні, — похитала головою Ася. — Я просто більше не хочу платити за чужі амбіції своїм життям.
За вікном почав падати сніг — тихо, рівно, ніби змиваючи старий бруд. Ася дивилася на нього й уперше за довгий час відчувала не страх, а полегшення.
Новий рік вона зустріла без машини.
Але вперше — з повагою до себе.
Leave a Reply