Етап 1. Останній борг
— Це… для дітей. Я була винна… — голос Олени затремтів, вона прикрила рот рукою.
Завідувачка — повна жінка років п’ятдесяти з втомленим, але добрим обличчям — обережно взяла конверт. На дотик він був щільний і важкий. Усередині відчувалися стоси купюр.
— Ви, мабуть, помилилися установою, — м’яко сказала вона. — Такі суми… У нас є офіційний рахунок, можна переказати…
— Я все оформила, — перебила Олена, дістаючи з другого пакета теку. Пальці тремтіли, але голос поступово ставав рівним і діловим — таким, яким вона звикла говорити з партнерами. — Заповіт у нотаріуса. Тут — копії. Частина коштів уже на рахунку дитячого будинку, решта перейде пізніше…
Вона зупинилася, але швидко опанувала себе.
— Пізніше. Це не благодійність. Це… спокута.
Завідувачка, Ольга Вікторівна, насупилася.
— Вам, може, варто присісти?
— Ні, — Олена стиснула в руках фотографію так, що краї вп’ялися в долоні. — Я ненадовго. Мені важливо лише одне: щоб гроші пішли на дітей. Не на кабінети й не на штори, а саме на них. Харчування, одяг, навчання, допомогу. Я все розписала.
— Ми й так робимо все можливе… — образилася Ольга Вікторівна, але одразу пом’якшала, побачивши глибоку втому в очах гості. — Гаразд. Давайте подивимось документи.
Вони сіли за стіл. Олена не помічала ні облуплених меблів, ні старих фіранок. Перед очима стояв лише один образ: маленький хлопчик у в’язаній шапочці, веснянки, серйозний погляд.
«Єдиний, кого я не встигла врятувати».
Двадцять років тому вона втекла з цього міста, не наважившись навіть довше глянути на нього в пологовому будинку. Тоді їй здавалося, що вибору немає: дев’ятнадцять років, ні родини, ні підтримки, батьки повторювали: «Ти зруйнуєш нам життя». Лікарі, медсестри, подруги — всі в один голос: залиш, забудь, почни спочатку.
Вона залишила.
Але не забула.
Через п’ять років, коли з’явився перший стабільний дохід, Олена повернулася до того пологового будинку. Хотіла лише дізнатися, де він, як живе. Їй сказали, що хлопчика перевели до дитячого будинку, потім його взяла сім’я, а згодом сталася трагічна помилка в документах. Хтось знизав плечима, хтось поспівчував. Їй передали цю фотографію — єдину, що лишилася в архіві.
З того часу Олена жила з відчуттям постійного боргу.
Насамперед — перед ним.
І тепер, коли лікарі дали їй зовсім мало часу, вона вирішила: все, що накопичила, піде туди, де могла б бути його доля — до дітей, у яких немає нікого.
— Усе оформлено юридично правильно, — пробурмотіла Ольга Вікторівна, перегортаючи папери. — Дуже щедро. Але… ви впевнені?
Олена підвелася.
— Впевнена. Я надто довго була впевнена в хибних речах. Хай хоч тут не помилюся.
Вона підійшла до вікна, за яким виднівся двір: турніки, стара гірка, кілька малюків у розтягнутих шапках.
— Можна… я просто подивлюся на них? — тихо спитала вона. — Хвилинку. Не підходячи близько.
Етап 2. Зустріч у дворі
У дворі пахло вогкістю і їжею з їдальні. Вітер смикав краї хустки Олени. Вона притримала її руками й зупинилася біля майданчика.
Діти розділилися: молодші возилися біля пісочниці, старші ганяли м’яч.
— Тітко, ви до нас? — несміливо спитав хлопчик років п’яти у надто великій куртці.
— Ні… я просто проходила, — прошепотіла Олена.
Він побіг назад. Олена дивилася на дитячі обличчя й намагалася уявити, яким би був її син тепер.
«Якби я тоді не пішла…»
— Ольго Вікторівно, можна м’яч? — почулася ззаду молодий голос. — Сітка знову порвалася.
Олена обернулася й побачила хлопця. Високий, худорлявий, з відкритою курткою і простою сірою худі. Трохи втомлений, але світлий погляд. Йому було років дев’ятнадцять-двадцять.
Він зупинився, помітивши її, й чемно кивнув:
— Добрий день.
Олена кивнула у відповідь — і завмерла.
Світла родимка біля брови. Така сама, як у хлопчика на старій фотографії.
Невеликий шрам біля скроні — півмісяцем. Такий самий був і на знімку.
У неї підкосилися ноги.
— М’яч… — хлопчик з молодших смикнув його за рукав.
Хлопець усміхнувся. Усмішка була точно така, як на фото.
І тоді він уважно подивився на Олену.
— Ви… до когось? — спитав він обережно.
— Я… просто прийшла… допомогти.
Слово «мама», яке щойно пролунало з вуст хлопчика, все ще дзвеніло в неї у вухах.
Етап 3. «Тітко Олено, ви повернетеся?»
Ольга Вікторівна наздогнала її в коридорі.
— Олено Сергіївно, вам зле?
— Ні, — звично відповіла вона. — Просто втомилася.
— Тітко Олено, ви ж повернетеся? — спитав знайомий хлопчик. — Ви добра.
Олена присіла навколішки.
— Якщо зможу — прийду. А якщо ні — все одно буду про вас пам’ятати.
— А ви чиясь мама?
Питання влучило болючіше за будь-що.
— Я… була мамою. Але не впоралася.
Хлопчик серйозно кивнув і обійняв її.
— Нічого. Тут багато хто не вміє. Це не страшно.
Етап 4. Справа №317 і родимка
— Зачекайте! — пролунав голос.
Він наздогнав її з тонкою текою в руках.
— Скажіть… ваше прізвище. До шлюбу.
— Смирнова, — прошепотіла вона.
Він заплющив очі.
— Я вихованець цього дитячого будинку. Мене звати Ілля. У справі написано: мати — Олена Сергіївна. Вік — дев’ятнадцять.
Вітер зірвав з дерева два жовтих листки.
— Ви… вона? — тихо спитав він.
— Так.
Етап 5. Угода, яку не вписати в заповіт
— Нехай гроші йдуть дітям, — твердо сказала Олена. — Усім.
— А якщо я хочу, щоб ви були поруч? Хоч трохи?
— У мене мало часу.
— Тим більше.
Етап 6. Три місяці подарованого часу
Вона приходила знову і знову. Допомагала дітям, читала казки, слухала, вчилася бути поруч.
— У мене з’явилася мама, — сказав Ілля. — Хай і ненадовго.
Епілог. Нас двоє
Навесні вона погодилася на лікарню.
— Я хоч щось зробила правильно? — спитала вона.
— Так. Ти прийшла.
— Обіцяй, що не житимеш у борг.
— Обіцяю.
Він тримав її за руку до самого кінця.
Через місяць у дитячому будинку №7 з’явилася табличка:
«Фонд підтримки випускників дитячих будинків імені Марії Смирнової. Заснований Оленою Сергіївною та її сином Іллею».
— Хто така Марія Смирнова? — питали діти.
— Та, що не народилася. І жінка, яка зрозуміла: навіть помилці можна надати сенс.
А іноді він тихо додавав:
— І моя мама.
Бо тепер він знав: одна вчасно простягнута рука здатна повернути людині саму себе.
Leave a Reply