— Ти… — Микита замовк на півслові, ніби не знайшов, що сказати далі. Він дивився на Ірину розгублено, наче бачив її вперше. — Ти зараз серйозно?
— Абсолютно, — спокійно відповіла вона, хоча всередині все тремтіло. — Я більше не буду робити вигляд, що мені добре там, де мені важко.
Микита нервово пройшовся кухнею, потер скроні.
— Тобто ти хочеш сказати, що я маю сказати мамі, що цього року ми не приймаємо гостей? Що всі залишаються по домівках?
— Я хочу, щоб ти сказав правду, — Ірина підвела на нього погляд. — Що твоя дружина виснажена. Що для неї Новий рік — це не свято, а марафон без фінішу.
— Вона образиться, — тихо мовив Микита. — Ти ж знаєш маму.
— А я, значить, не маю права ображатися? — гірко всміхнулася Ірина. — П’ять років, Микито. П’ять років я мовчала. Посміхалася. Казала, що все добре. Думаєш, це легко?
Він сів за стіл, опустив голову.
— Я просто… я звик, що так було завжди. У нас удома завжди всі збиралися разом. Мама все тягнула, але ніколи не скаржилася.
— Ось саме, — зітхнула Ірина. — Вона тягнула. І тепер вважає, що так має бути у всіх. Але я — не вона. І не хочу повторювати її шлях.
На кухню зайшов їхній син, сонний, з іграшкою в руках. Ірина одразу взяла його на руки, притисла до себе.
— Ось, — сказала вона тихіше. — Я хочу пам’ятати Новий рік із ним. А не його перші роки — як нескінченну втому.
Микита дивився на них мовчки. Уперше за вечір у його очах з’явився сумнів.
— А якщо… — обережно почав він. — Якщо ми зробимо інакше? Я допоможу. Скажу брату, щоб привіз їжу. Сестра теж щось приготує.
Ірина похитала головою.
— Ти справді віриш, що так буде? Вони скажуть: «Навіщо, у вас же все завжди було». А ти не наполягатимеш. Бо «незручно».
— Можливо… — зізнався він.
— От бачиш, — тихо сказала вона. — Проблема не в святі. Проблема в тому, що ти не чуєш мене.
У цей момент задзвонив телефон. На екрані висвітлилося: «Мама». Микита машинально потягнувся, але Ірина зупинила його поглядом.
— Візьми, — сказала вона. — Але цього разу скажи правду.
Він вагався кілька секунд, потім відповів.
— Так, мамо… Так… Ні, ще не почали готувати… — пауза. — Мамо, цього року ми… ми хочемо зустріти Новий рік удома, але без великої компанії.
Ірина затамувала подих.
— Як це — без? — голос у слухавці став гучнішим. — А традиція? А родина?
— Ми родина, — тихо, але твердо сказав Микита. — Я, Іра і син.
Настала тиша. Потім — важкий зітх.
— Ну що ж, — холодно сказала мати. — Значить, так.
Він поклав слухавку.
— Вона образилася, — сказав він винувато.
— Вона доросла людина, — відповіла Ірина. — Впорається.
Уперше за довгий час вона відчула не страх, а полегшення. Але попереду ще було багато випробувань.
Наступні дні минали напружено. Микита був мовчазний, часто зависав у телефоні. Ірина знала — родичі не залишили ситуацію просто так.
У переддень Нового року подзвонила свекруха.
— Ірино, — голос був солодкий, але холодний. — Я не розумію, чим ми тобі так завинили.
— Нічим, — спокійно відповіла Ірина. — Просто цього року я хочу інакше.
— А як же сім’я? — не вгавала та. — Хіба ми тобі не рідні?
— Рідні, — погодилася Ірина. — Але й я — не прислуга.
У слухавці запала тиша, потім — різкий видих.
— Микита ніколи таким не був. Це ти його налаштувала.
— Я просто перестала мовчати, — сказала Ірина і завершила розмову.
Увечері 31 грудня в їхній квартирі було тихо. Без метушні, без гір посуду. Вони разом прикрашали ялинку, син сміявся, розвішуючи іграшки. Микита раптом зупинився.
— Знаєш, — сказав він, — я ніколи не бачив тебе такою… спокійною напередодні свята.
Ірина усміхнулася.
— Бо вперше воно для мене.
Рівно опівночі вони сиділи разом на дивані, тримаючись за руки. За вікном вибухали феєрверки. Телефон розривався від повідомлень — хтось вітав, хтось мовчки читав.
— Вони пробачать? — тихо спитав Микита.
— Можливо, — відповіла Ірина. — А можливо, ні. Але якщо ми зараз не навчимося ставити межі, то так і проживемо чуже життя.
Він кивнув.
— Ти маєш рацію. Я довго цього не розумів. Пробач.
Ірина притулилася до нього.
— Головне — що тепер розумієш.
За кілька днів Микита сам запропонував поїхати до батьків у гості. Без ночівлі, без застіль — просто на чай. Ірина погодилася.
Свекруха була стриманою, але вже без докорів. Можливо, вона теж щось усвідомила. А можливо, просто прийняла нові правила.
Коли вони поверталися додому, Микита раптом сказав:
— Наступного року… якщо колись знову будемо святкувати разом — то тільки всі разом готуємо. Або не святкуємо.
Ірина усміхнулася.
— Ось це і є справжня традиція. Поважати одне одного.
За вікном падав сніг. Новий рік тільки починався — і вперше за довгий час він був її.
Після Нового року в домі наче стало тихіше, але напруга не зникла — вона просто перейшла в іншу форму. Ірина це відчувала шкірою. Телефон Микити дзвонив щодня: то мати, то сестра, то брат. Він виходив у сусідню кімнату, говорив коротко, стримано, але щоразу повертався ще більш замислений.
— Вони не розуміють, — зізнався він одного вечора. — Кажуть, що ти мене налаштувала. Що раніше я був «нормальний».
Ірина лише сумно усміхнулася.
— «Нормальний» — це зручний для всіх, крім себе, так?
Микита мовчки кивнув.
Через кілька днів подзвонила сестра. Без привітань.
— Ти що, тепер королева? — різко спитала вона. — Через тебе сім’я розвалюється!
— Сім’я не розвалюється через те, що хтось втомився, — спокійно відповіла Ірина. — Вона розвалюється, коли одних постійно використовують, а інші вважають це нормою.
— Та ти просто ледача! — випалила сестра.
Ірина поклала слухавку. Без сліз. Без крику. Вперше — без почуття провини.
Тієї ночі вона довго не спала. Думала про п’ять років, коли боялася бути «поганою». Коли погоджувалася, мовчала, терпіла. І раптом зрозуміла: найбільше вона боялася не сварок — вона боялася, що її не любитимуть.
Вранці вона сказала Микиті:
— Я більше не хочу бути хорошою для всіх. Я хочу бути живою.
Він подивився на неї уважно, ніби справді почув.
— Я з тобою, — сказав тихо. — Навіть якщо це означає, що комусь буде незручно.
Навесні родина зібралася на день народження свекрухи. Ірина довго вагалася, але все ж поїхала. Не з каструлями. Не з пакетами. Просто з тортом.
— А де салати? — здивовано спитала мати Микити.
— Я в гостях, — рівно відповіла Ірина. — А не на роботі.
За столом було напружено. Хтось мовчав, хтось зітхав, хтось демонстративно дивився в тарілку. Але вперше Ірина не відчувала себе винною.
Коли брат Микити почав скаржитися, що «раніше було краще», Микита раптом сказав:
— Раніше було зручно. Але не справедливо.
У кімнаті стало тихо.
Після того вечора родичі почали змінюватися. Повільно. Не всі. Хтось віддалився, хтось образився остаточно. Але хтось — навпаки — почав рахуватися.
Ірина помітила, як змінився і Микита. Він частіше брав сина, допомагав удома, перестав ховатися за словами «так прийнято». Вперше за довгий час вони стали не просто чоловіком і дружиною — вони стали командою.
Одного разу він сказав:
— Я зрозумів: якщо моя сім’я щаслива — значить, я все роблю правильно. Навіть якщо мама так не думає.
Ірина обійняла його.
— Ти не уявляєш, як довго я чекала цих слів.
Наступний Новий рік вони знову зустрічали вдома. Утрьох. Без метушні. Без страху. Без ролей.
Ірина готувала лише те, що хотіла. Микита накривав на стіл. Син бігав навколо ялинки й сміявся.
О 23:59 вони трималися за руки.
— Знаєш, — сказала Ірина, — я колись думала, що сім’я — це коли терпиш.
— А тепер? — спитав Микита.
— А тепер знаю: сім’я — це коли тебе чують.
За вікном спалахнули феєрверки. Ірина дивилася на світло в небі й відчувала не втому, а тепло.
Вона більше не була тінню за святковим столом.
Вона була господинею свого життя.
І це було її найкраще свято.
Leave a Reply