— Ну що, переконався, що дитина твоя? А тепер я подаю на розлучення, — заявила дружина
8–10 хвилин
— Ти отримав своє підтвердження? Прекрасно. Тепер отримай і це.
Аліна поклала на кухонний стіл конверт із результатами ДНК-тесту, а поруч — другий документ, заяву про розлучення. Її голос звучав холодно, відсторонено, ніби вона говорила з незнайомцем.
Артем підвів очі від паперів. Цифри розпливалися перед очима: 99,9% імовірності батьківства. Він хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі.
Аліна розвернулася й вийшла з кімнати. Звук її кроків у коридорі здавався оглушливо гучним. Артем залишився сидіти за столом, не в змозі зрозуміти, як звичайний сумнів перетворився на катастрофу.
Усього три місяці тому їхній дім був наповнений щастям. Артем і Аліна прожили в шлюбі три роки, і народження сина Єгора стало довгоочікуваною подією для обох родин.
Артем працював інженером у будівельній компанії — спокійний, розсудливий, трохи нерішучий у побутових питаннях. Аліна викладала біологію в ліцеї. Учні обожнювали її за вміння пояснювати складне простими словами та за щирий інтерес до кожного з них.
Коли Єгор з’явився на світ, першими після батьків його побачили дідусь і бабуся — Іван Павлович і Людмила Сергіївна. Люди старої закалки, звиклі до того, що їхня думка є незаперечною, вони виховали Артема в суворості й слухняності.
— Здоровий хлопчик! — раділа Людмила Сергіївна, колисаючи онука на руках. — Увесь у нашу породу!
Та вже за тиждень Іван Павлович почав хмурити брови, розглядаючи немовля.
— Волосся ж чорне… звідки в нас таке? — якось кинув він за сімейною вечерею, не дивлячись на невістку.
— Не починай, не псуй свято, — прошепотіла йому дружина.
Аліна зробила вигляд, що не почула, але руки її здригнулися, коли вона наливала чай.
З кожним візитом батьків натяки ставали дедалі наполегливішими. Іван Павлович діставав старі фотографії, порівнював риси обличчя, хитав головою.
— У тебе було світле волосся до п’яти років, — говорив він синові. — І в матері твоєї також. А тут…
— Тату, припини, — відмахувався Артем, але зерно сумніву вже було посіяне.
Артем намагався не думати про слова батька, та вони переслідували його. Увечері, коли Аліна вкладала Єгора спати, він довго розглядав сина, порівнював дитячі фотографії. Ніс ніби його, а от очі… чи це йому лише здається?
Сон став неспокійним. Артем крутився в ліжку, а коли засинав, йому снилися кошмари — Аліна з якимось незнайомцем, люди, що сміються з нього.
— Ти якийсь дивний останнім часом, — зауважила Аліна одного ранку. — Щось на роботі?
— Усе нормально, — збрехав він, не підводячи очей від тарілки.
Та нормального не було нічого. Кожен телефонний дзвінок батька підливав олії у вогонь.
— Синку, я не хочу тебе засмучувати, але краще знати правду, ніж жити в обмані, — казав Іван Павлович. — У наш час це просто — здав аналіз, і все зрозуміло.
Якось увечері Артем довго стояв у ванній, дивлячись на своє відображення в дзеркалі.
— Ти що, з глузду з’їхав? — прошепотів він сам собі. — Це твоя дружина, твій син. Якого біса ти слухаєш цю маячню?
Але після чергової розмови з батьком рішення було прийняте. «Краще знати напевно, ніж потім мучитися все життя», — переконав він себе.
Артем обрав вечір, коли Єгор рано заснув. Аліна сиділа на дивані в домашньому халаті, перевіряла контрольні роботи. Виглядала вона втомленою — нічні годування давалися нелегко.
Артем сів поруч, довго м’явся, не знаючи, як почати.
— Аліночко… я хотів поговорити.
Вона підняла голову від зошитів.
— Слухаю.
— Розумієш… я думав… може, нам варто… для спокою… зробити ДНК-тест.
Ручка випала з її рук. Кілька секунд вона мовчки дивилася на нього, і в її очах Артем побачив те, чого раніше ніколи не помічав — розчарування.
— Це твоя ідея чи твого батька? — тихо запитала вона.
— Моя, — збрехав Артем, не в змозі подивитися їй в очі.
Аліна встала, підійшла до вікна. Мовчання затягувалося. Нарешті вона заговорила, не обертаючись:
— Добре. Роби свій тест. Але запам’ятай: якщо ти це зробиш — дороги назад не буде. Ти обираєш між довірою до мене і папірцем із цифрами. Добре подумай.
— Аліна, це просто формальність…
— Ні, — вона обернулася, і він побачив сльози в її очах. — Це не формальність. Це ти мені в обличчя кажеш, що не віриш. Що вважаєш мене здатною на обман. На зраду. Це ти ставиш під сумнів усе, що між нами було.
Вона пішла в спальню, залишивши його самого. Артем сидів у темніючій кімнаті, переконуючи себе, що все буде добре. Тест покаже, що дитина його, і вони забудуть цю дурницю.
Два тижні очікування результатів стали тортурами. Аліна була ввічливою, але холодною. Вона виконувала всі домашні обов’язки, дбала про дитину, але між ними ніби виросла невидима стіна.
Нарешті прийшло повідомлення — результати готові. Артем забрав конверт із лабораторії й, не витримавши, розкрив його просто в машині. 99,9% імовірності батьківства. Єгор — його син.
Полегшення накрило хвилею. Дорогою додому він заїхав до кондитерської по улюблений торт Аліни, купив букет білих троянд — її улюблених.
— Аліночко! — радісно гукнув він з порога. — У мене чудові новини!
Вона вийшла з дитячої, де вкладала Єгора на денний сон. Взяла конверт, уважно вивчила результати.
— Я знала, що ти не повіриш мені без паперу, — сказала вона рівним голосом. — Тепер віриш?
— Звісно! Усе гаразд! Пробач мене, я був дурнем!
— Ні, Артеме. Усе навпаки. Тепер нічого не гаразд.
Вона пройшла до спальні й повернулася з папкою документів.
— Я підготувала їх два тижні тому. Чекала лише на твоє підтвердження.
— Аліна, послухай…
— Ні, тепер ти послухай. Я виносила і народила твою дитину. Я не спала ночами, коли в нього були кольки. Я любила тебе й довіряла. А ти? Ти засумнівався в мені через колір волосся і слова свого батька. Ти принизив мене цим тестом. Показав, що я для тебе — потенційна обманщиця.
Наступні дні минули, мов у тумані. Аліна методично збирала речі — свої й Єгора. Артем благав, просив пробачення, клявся, що більше ніколи не сумніватиметься.
— Річ не в тому, що ти засумнівався, — пояснювала вона, складаючи дитячі речі в коробку. — А в тому, що ти обрав думку батьків, а не віру в мене. Що тобі знадобився науковий доказ моєї вірності.
— Але батьки… вони так наполягали…
— Батьки? — Аліна зупинилася. — А де був ти? Де був чоловік, який клявся захищати мене? Який обіцяв, що ми — одна сім’я?
Єгор заплакав у ліжечку. Артем узяв його на руки, і малюк одразу заспокоївся. Серце стиснулося — скоро він не зможе так просто обійняти сина.
— Я народжувала твою дитину дванадцять годин, — продовжувала Аліна. — Кричала від болю, але думала про те, як ми будемо щасливі втрьох. А ти в цей час уже сумнівався? Чи почав сумніватися, коли я годувала його грудьми? Коли не спала ночами?
— Пробач мені, — тільки й міг повторювати Артем.
— Я пробачу. Колись. Заради Єгора — він не винен, що його батько виявився таким. Але жити з людиною, яка мені не довіряє, я не буду.
Минуло три тижні. Артем жив сам у їхній колишній квартирі. На стінах залишилися фотографії — весілля, виписка з пологового, хрестини Єгора. На всіх вони усміхалися, щасливі й безтурботні.
Стосунки з батьком він обірвав. Іван Павлович намагався телефонувати, але Артем не відповідав. Лише мати іноді надсилала повідомлення з проханням помиритися, пробачити.
— Ми хотіли як краще, — виправдовувалася вона.
— Ви зруйнували мою сім’ю, — відповідав Артем.
У вихідні він приходив до парку, де Аліна гуляла з Єгором. Стояв за деревами, спостерігаючи здалеку. Малюк ріс, починав усміхатися, тягнути ручки до мами. Іноді Аліна сідала на лавку, і Артем бачив, як вона втомлено заплющує очі. Хотів підійти, допомогти, але не наважувався.
Одного разу вона помітила його. Їхні погляди зустрілися через усю алею. Артем зробив крок уперед, але Аліна похитала головою й повернула візочок у інший бік.
Він залишився стояти під дощем, що починався, тримаючи в кишені конверт із результатами тесту — папірець, який підтвердив його батьківство і зруйнував його сім’ю. Ціна правди виявилася надто високою. Але зрозумів він це надто пізно.
Краплі дощу змішувалися зі сльозами на його обличчі. Десь у далині чувся сміх Єгора — його сина, якого він тепер бачив лише у вихідні й отак, крадькома, здалеку. Сина, в якому він засумнівався. Сина, довіру до батька якого було зруйновано ще до того, як малюк навчився говорити.
Артем дістав телефон, набрав повідомлення Аліні: «Пробач. Я люблю вас обох». Але не надіслав. Який у цьому сенс? Деякі слова втрачають силу, коли їх вимовляють надто пізно. А деякі вчинки неможливо виправити жодними словами.
Leave a Reply