Сірий осінній вечір повільно огортав вулицю, ніби небо опустилося на землю, вкриваючи будинки, дерева й тротуари густим туманом. По вологому асфальту шаруділо листя, кружляючи у прощальному танці, перш ніж зникнути під шаром сльоти. Валентина Петрівна, зігнувшись під вагою сумок і років, повільно наближалася до свого під’їзду — цегляного будинку з потрісканою штукатуркою та облупленим номером над входом. Її кроки були рівні, але втомлені, немов кожен відгукувався болем у колінах і в душі.
Біля під’їзду, як завжди, чергували дві бабусі — місцеві знавці всіх новин. Вони сиділи на дерев’яній лавці, закутавшись у хустки, й жваво обговорювали недавню подію: до будинку під’їхав розкішний чорний автомобіль із затемненими вікнами та блискучими дисками, ніби з іншого світу. Машина стояла просто на газоні, безцеремонно вдавлюючи в багнюку молоду траву й нищачи клумбу з айстрами, яку навесні так старанно висадила Валентина Петрівна.
— До кого це диво прикотилося? — запитала вона, підходячи ближче й оглядаючи непроханого гостя.
— Хто ж нам скаже? — фиркнула одна з бабусь. — У нас таких машин не буває. Напевно, до Маші. До старших такі не приїжджають.
— До нас зазвичай приїжджають лише службові машини, — додала інша з гіркою усмішкою. — А тут — ніби на свято.
Бабусі продовжили перебирати плітки, мов намистини: хто з ким посварився, хто отримав пенсію, хто їздив у гості. Валентина Петрівна слухала краєм вуха, дивлячись на авто з тривогою. Хто може дозволити собі так зневажати чужу працю й землю?
І тут із під’їзду вийшла Маша — дівчина років двадцяти п’яти, у модній куртці й на високих підборах, з телефоном у руці. Вона не глянула ні на лавку, ні на газон, ні на сусідів. Пройшла повз, ніби навколо були не люди, а меблі. Машина загуркотіла й поїхала, залишивши лише сліди на траві та важку тишу.
Валентина Петрівна зітхнула й поспішила додому. Їй не хотілося затримуватися. В голові крутилася думка:
«Як так можна жити — без поваги, без сорому…»
Піднявшись на четвертий поверх, вона вже збиралася відчинити двері, як раптом почула голос:
— Валентино Петрівно?.. Це ви?
На майданчику стояв молодий чоловік — високий, у шкіряній куртці. Його обличчя здалося знайомим, але спершу вона не могла згадати, хто це.
— Льоша! — нарешті вигукнула вона, впізнавши племінника покійного чоловіка, якого не бачила років п’ятнадцять. — Як же ти виріс! Чому не попередив, що приїдеш? І чия це машина на газоні?
— Моя, — ніяково знизав він плечима.
— Тоді негайно прибери її! — спалахнула Валентина Петрівна. — Що ти собі дозволяєш? Це ж квіти!
Льоша мовчки збіг униз. А вона зайшла до квартири, де пахло пилом, старими книжками й теплом, яке вона так цінувала. Квартиру потрібно було продати. Не через гроші — їх у неї вистачало. Серце тягнуло до села, до землі й тиші, до простого життя без болю в колінах на сходах.
Колись до неї приїжджав дядько з сином — тоді Льоша був худим мовчазним хлопчиком. Потім родичі ніби зникли. І ось він з’явився знову. Але в ньому було щось тривожне: поспіх, надмірна метушливість, погляд, у якому ховалася жадібність.
Та Валентина Петрівна вирішила не підозрювати гіршого. Він допомагав — і на тому дякую. Вона навіть не стала шукати посередників.
— Та які гроші, тітко? Ми ж рідні, — сказав він.
Вона повірила.
Покупець знайшовся швидко. Сума була гарна. Але Валентину Петрівну охопив неспокій:
— Зима на носі. Давай почекаємо до весни.
— Навесні все буде дорожче, — наполягав Льоша. — А зараз зручно.
Після угоди він заварив чай. Валентина Петрівна дивилася на стіни з фотографіями молодості. Все змінювалося.
Дорога була довгою. Чай здався надто солодким. Голова закрутилася. Вона задрімала.
Іноді свідомість поверталася. Вона чула голоси.
— Тут залишимо… — пролунало десь здалеку.
Тривога стискала серце. Вона зрозуміла: поспіх, документи, чай — усе було не випадково.
Та поруч їхала інша людина — Ірина. Вона помітила дивну зупинку, записала номер, а згодом знайшла бабусю в заметі.
— Не бійтеся, ви не самі, — сказала вона.
Далі були служби, перевірки, розслідування. Квартиру повернули Валентині Петрівні.
Навесні вона чесно продала житло й купила дім із садом. Садила город, ставила лавку під яблунею. І щоліта кликала Ірину в гості.
Дивлячись на зорі, вона тихо говорила:
— Є люди, які рятують не лише життя… а й віру в добро.
І вона завжди пам’ятала: у найтемнішу мить світло з’являється там, де його зовсім не чекаєш.
Перші дні після приїзду Льоші Валентина Петрівна навіть відчула полегшення. У квартирі з’явився хтось живий. Він носив пакети з магазину, міняв лампочки, жартував за вечерею. Вона ловила себе на думці, що давно так не сміялася.
Але водночас у його турботі було щось надто наполегливе.
— Тітко, вам уже важко самій, — говорив він, заварюючи чай. — Сходи, сумки… А як впадете? Ніхто ж не допоможе.
Валентина Петрівна лише зітхала. Вона й сама це розуміла, але не любила, коли їй постійно нагадували про вік.
— От продасте квартиру — і заживете по-людськи, — продовжував Льоша. — Будинок, тиша, повітря. А я поруч буду.
Слова звучали правильно. Майже занадто правильно.
Він узяв на себе всі дзвінки, пошук покупців, папери. Просив підписувати «тут і тут», пояснюючи поспіхом. Валентина Петрівна слухала, але щоразу, коли брала ручку, в грудях з’являлося дивне стискання.
— Не хвилюйтеся, я ж для вас стараюся, — посміхався він.
Вона вірила. Бо хотіла вірити.
У день угоди небо було низьке й важке. Сніг почав сипати ще зранку. Валентина Петрівна довго дивилася на валізи біля дверей, ніби прощалася з минулим життям.
— Ви готові? — спитав Льоша, не дивлячись їй у вічі.
— Мабуть… — тихо відповіла вона.
Після підписів він поставив перед нею чашку чаю.
— Попийте, дорога довга.
Чай був теплий, солодкий. Занадто солодкий. Вона хотіла сказати, що не хоче, але ввічливість перемогла.
Дорога тягнулася мов крізь туман. Дерева за вікном ставали білими тінями. Повіки важчали.
«Просто втомилася», — подумала вона.
Світ почав розпливатися. Голоси стали далекими.
— Тітко, ми майже приїхали… — долинуло звідкись.
А потім — тиша.
Лише холод, що пробирався крізь сон, і дивне відчуття, ніби її життя раптом вислизнуло з рук.
Продовження буде…
Свідомість поверталася уривками. Валентина Петрівна відчувала, як машину трясе на ямах, як холод пробирається крізь плед. Очі не відкривалися, язик не слухався, але слух працював.
— Довго вона ще так буде? — нетерпляче сказав хтось поруч.
— Нормально все. Чай зробив свою справу, — відповів Льоша. — Головне — швидше закінчити.
Серце Валентини Петрівни здригнулося. «Чай…» — слово вдарило, мов дзвін. Вона хотіла поворухнутися, подати знак, але тіло не слухалося.
Машина зупинилася. Двері грюкнули. В обличчя вдарив морозний вітер.
— Тут підійде, — сказав Льоша. — Ніхто не побачить.
Її підняли, незграбно, без жодної обережності. Холод одразу пронизав до кісток. Сніг. Вона зрозуміла це навіть із заплющеними очима.
У голові з’явилася ясність — страшна й твереза.
«Ось воно… Не випадковість. Не допомога. Зрада».
Її опустили на землю. Сніг був жорсткий, колючий. Валентина Петрівна намагалася вдихнути глибше, але дихання збивалося.
— Все, поїхали, — кинув Льоша байдуже. — Самі знаєте…
Кроки віддалялися. Двері грюкнули. Мотор заревів і зник у завірюсі.
Залишилася тиша.
Валентина Петрівна лежала, дивлячись у біле небо. Думки пливли повільно, але чітко. Вона згадала чоловіка. Їхню першу квартиру. Яблуню біля дачі. Весну.
«Невже так усе закінчиться?» — подумала вона без паніки, лише з гірким подивом.
Та раптом крізь шум вітру вона почула інший звук. Далекий. Нерівний. Машина.
Світло фар мигнуло крізь заметіль.
Хтось зупинився.
І в ту мить, коли сили майже залишили її, Валентина Петрівна зрозуміла: навіть на самому краю життя доля може дати ще один шанс.
Продовження — далі…
Leave a Reply