«Щасливої дороги!» — хитро всміхнувшись, побажав мені чоловік, проводжаючи у відрядження. Стоячи на пероні й рахуючи вагони, я чекала на свій. Коли побачила його й уже рушила назустріч, раптом мене схопила за руку старенька, якій я кинула дрібні гроші біля входу на вокзал.
«Стій! Не сідай у вагон, швидко ходімо зі мною, я тобі дещо покажу…». Від побаченого волосся стало дибки.
Мирослава стояла посеред спальні й дивилася на розкриту валізу, до якої вже склала все необхідне для триденного відрядження. Сірий діловий костюм, запасна блузка кольору слонової кістки, тека з документами, косметичка з мінімальним набором засобів. Усе лежало акуратно — як і личило людині, звиклій до порядку й планування кожної дрібниці.
Їй було тридцять три, і за ці роки вона навчилася організовувати свій час так, щоб встигати працювати фахівчинею з обліку у великій компанії, піклуватися про доньку й підтримувати дім у зразковому стані, не просячи ні в кого допомоги. Василь сидів на краю ліжка й гортів щось у телефоні. Його обличчя здавалося зосередженим: брови трохи зведені, губи стиснуті. Мирослава давно навчилася розрізняти відтінки його настрою за найменшими деталями.
Зараз він був напружений, хоч і намагався приховати це за маскою спокою. Чоловік Мирослави виглядав молодшим за свої тридцять сім. Спортивна постава, доглянуте темне волосся з легкою сивиною на скронях, дорогий годинник на зап’ясті, куплений торік із премії. Він завжди стежив за зовнішнім виглядом, вважаючи це важливою частиною кар’єри менеджера середньої ланки, і часом витрачав на одяг та аксесуари більше, ніж слід.
— Усе взяла? — запитав він, не відриваючи погляду від екрана; пальці швидко ковзали сенсором.
— Так, усе готово, — відповіла Мирослава, застібаючи блискавку валізи й перевіряючи замки. — Квитки роздруковані, документи в теці, службове завдання підписане керівником. Повернуся післязавтра ввечері, близько дев’ятої, якщо потяг не затримається.
Василь нарешті підвів голову й подивився на дружину. В його погляді майнуло щось невловиме, ніби він хотів щось сказати, але в останню мить передумав. Потім він підвівся, розправив плечі, підійшов до неї спокійним кроком і обійняв за плечі. Обійми були формальні, майже механічні, без справжнього тепла.
— Ти молодець. Упораєшся, як завжди, — рівним голосом сказав він. — На тебе можна покластися. Ти в мене найвідповідальніша.
Мирослава кивнула, але всередині щось кольнуло, немов тонка голка торкнулася серця. Слова звучали правильно, навіть красиво, та в них бракувало щирості. Вони нагадували заздалегідь вивчену фразу, вимовлену автоматично. Вона уважно подивилася чоловікові в обличчя, намагаючись зрозуміти, що за цим ховається. Василь усміхався, але усмішка була натягнута, ніби думками він був деінде.
— Єва буде в мами? — уточнила Мирослава, хоча добре знала відповідь, просто хотіла почути підтвердження.
— Звісно. Ірина Петрівна впорається. Усе під контролем, не хвилюйся, — відповів Василь і одразу відвернувся, знову занурившись у телефон.
Мирослава важко зітхнула, відчуваючи знайому гіркоту. Шестирічна Єва була її донькою від першого шлюбу, і Василь ніколи не приховував своєї байдужості до дівчинки. Він не усиновив її, не брав участі у вихованні, навіть розмовляв неохоче. Мирослава давно змирилася з цим. Вона обрала цього чоловіка три роки тому, знаючи, що він не готовий прийняти чужу дитину як свою. Та щоразу, коли йшлося про Єву, в душі підіймався тихий біль.
— Добре. Я подзвоню мамі з поїзда, коли буду на місці, — сказала вона й узяла зі столу коричневу шкіряну сумку, перевіривши, чи на місці паспорт.
Василь уже одягався в передпокої, щоб відвезти дружину на вокзал. Мирослава накинула осінню куртку пісочного кольору, поправила комір, взяла валізу за ручку й подивилася на чоловіка. Він стояв, засунувши руки в кишені джинсів, і дивився на неї з тією ж дивною усмішкою — надто широкою й напруженою.
— Ну що, присядемо на доріжку? — запитав він.
Мирослава кивнула й присіла на стілець у передпокої. За хвилину вони вийшли з квартири й поїхали на вокзал. Дорога зайняла близько тридцяти хвилин.
На вокзалі чоловік дістав із багажника валізу Мирослави, і вони разом попрямували до перона. Біля входу вони зустріли Клавдію Іванівну Бузинову — прибиральницю з їхнього під’їзду. Жінці було сімдесят чотири, але вона й досі працювала, підтримуючи чистоту в під’їзді та на вокзалі.
Клавдія Іванівна побачила Мирославу з валізою.
— У відрядження зібралися, дівонько? — привітно запитала вона, дивлячись уважними сірими очима з-під вицвілого хустки.
— Так, на три дні, — відповіла Мирослава. — У сусіднє місто, по роботі.
Клавдія уважно подивилася на неї, ніби намагаючись щось прочитати в її обличчі, й повільно кивнула.
— Щасливої дороги, люба. Бережіть себе там. І будьте обережні, — тихо додала вона, кинувши погляд на чоловіка Мирослави…
Продовження — далі.
Мирослава ще кілька секунд стояла нерухомо, дивлячись на Клавдію Іванівну з недовірою. Перон гудів, люди поспішали до своїх вагонів, оголошення лунали з гучномовців, але для неї все це ніби зникло.
— Що ви хочете мені показати? — нарешті тихо запитала вона.
Старенька не відповіла. Вона лише міцніше стиснула її руку й повела вбік, подалі від потоку пасажирів. Василь уже зник — він не дочекався посадки, як робив завжди. Мирослава машинально відзначила це, але не надала значення.
Вони зайшли до невеликого вокзального кафетерію. Там було тепло, пахло кавою та випічкою. Клавдія Іванівна зупинилася біля дальнього столика, за яким сиділи двоє людей. Мирослава спочатку не зрозуміла, що саме її так насторожило, але за мить серце боляче стиснулося.
За столиком сидів Василь.
Він нахилився вперед, щось жваво пояснюючи молодій жінці з темним волоссям. Та слухала уважно, усміхалася, іноді кивала. Вони виглядали надто… близькими. Не як випадкові знайомі.
— Бачиш? — тихо сказала Клавдія Іванівна. — Я не хотіла лізти не у свою справу. Але совість не дала мовчати.
Мирослава відчула, як у скронях запульсувала кров. Вона не чула слів, але бачила жести, погляди, ту невимушеність, якої давно не було між нею та чоловіком.
— Вони тут уже хвилин двадцять, — продовжила старенька. — Я підлогу мила, бачила, як він зайшов. Сказав, що дружину відправив. А потім… — вона замовкла. — Мені здалося, що ти маєш це знати.
Мирослава повільно опустилася на стілець. Усередині було порожньо. Не біль — скоріше ясність. Та сама, що приходить раптово й більше не відпускає.
Вона згадала дивну напругу Василя, його поспіх, ту усмішку без тепла. Його «все під контролем». Його бажання якнайшвидше поїхати.
— Дякую, — сказала вона несподівано спокійно. — Ви вчинили правильно.
Клавдія Іванівна лише зітхнула й тихо відійшла, залишивши Мирославу наодинці з правдою.
Мирослава ще раз глянула в той бік. Василь сміявся. Вперше за довгий час — щиро.
І саме в цей момент вона зрозуміла: у поїзд вона не сяде.
Вона підвелася, вийшла з кафетерію й повільно пішла до виходу з вокзалу. Валіза котилася поруч, видаючи рівний звук — наче відлік нового часу.
У дворі вона дістала телефон і набрала номер матері.
— Мамо, Єва сьогодні залишиться в тебе? — запитала вона. — Так, я повертаюся. Просто… плани змінилися.
Вона не плакала. Не кричала. Усередині було дивне відчуття рівноваги — наче життя нарешті перестало тиснути з усіх боків.
Мирослава знала: попереду буде непросто. Розмови. Рішення. Нові кроки. Але одне вона знала точно — більше вона не поїде туди, де її чекають лише наполовину.
Вона сіла в таксі й назвала адресу дому.
Поїзд рушив без неї.
А вона — вперше за довгий час — рушила назустріч собі.
Leave a Reply