У п’ятдесят сім років Степан завів стосунки на стороні з іншою жінкою — Інгою. З дружиною він прожив трохи більше тридцяти років, не зраджував, був звичайним сім’янином. Його мати, Клавдія Петрівна, ніколи б не подумала, що її син на схилі літ зв’яжеться з іншою жінкою.
Обидві доньки були заміжні, жили в іншому місті, вже з’явилися онуки. І раптом таке…
Про це мати дізналася раніше за дружину Світлану — недарма кажуть, що дружина дізнається останньою. Якось Клавдія Петрівна сиділа на лавці біля свого під’їзду з сусідками, які завжди були в курсі всіх новин.
Степан із дружиною жили в дев’ятиповерхівці навпроти, у них був спільний двір. Це було зручно для Клавдії: діти й онуки поруч, завжди допоможуть, якщо що. І допомагали. Але онуки підросли, роз’їхалися, і бабусі стало сумно. З невісткою Світланою стосунки були рівні, ввічливі: без сварок, але й без особливої теплоти.
Світлана з молодості була не надто лагідною — ні зі свекрухою, ні з чоловіком, ні з дітьми. Бувало, що вони приходили в гості до Клавдії, син жартома обіймав дружину, а та одразу ж грубо відштовхувала його:
— Відчепись, набрид.
Свекрусі це не подобалося. Вона тихо, щоб Степан не почув, говорила:
— Доню, будь лагіднішою з чоловіком. Не тому, що він мій син, а тому, що він може піти до іншої, теплішої. Жінки різні бувають. Є такі, що здатні дати турботу й увагу, і тоді дружині — прощавай. Не ображайся, я ж тобі добра бажаю.
— Та кому він потрібен, той телепень? Нікуди він не дінеться, — різко відповідала Світлана, а мати лише сумно хитала головою.
Так і жили Степан зі Світланою: виростили доньок, видали заміж, залишилися удвох. Обоє працювали, але життя стало порожнім. Добре хоч дача була — на вихідні їздили туди, та й там кожен жив сам по собі. Світлана підпускала чоловіка до себе лише за настроєм, і він це добре знав, чекав слушного моменту.
Якось вони навіть посварилися через це. Степанові хотілося тепла й уваги, але дружина, як завжди, відштовхнула його.
— Відчепись, не чіпляйся, іди звідси… — додала ще щось неприємне.
— Світло, ти думаєш, я з каменю? Мені теж потрібні добрі слова, підтримка, а від тебе лише чую: «відчепись».
— Не знаю, який ти там, але не чіпляйся. У мене немає настрою, голова болить. Та й узагалі — років тобі вже чимало.
— І що, я вже не чоловік?
— Ой, відчепись зі своїми розмовами.
— А якщо я знайду іншу жінку, якій буду потрібен? — спитав Степан.
— Та кому ти потрібен. Не думаю, що в такому віці тобі щось у голову вдарить. Цей етап ти вже пройшов.
— Ну-ну, — подумав він, але вголос нічого не сказав і втупився в телевізор.
Невдовзі Степан випадково познайомився з приємною жінкою, років на п’ять молодшою за нього. Інга йшла з магазину з пакетом і ненароком підвернула ногу — не помітила ямку на асфальті, впала, а пакет випав із рук.
— От невдача… — сказала вона крізь біль. — Тільки б не перелом.
Позаду йшов Степан. Він усе бачив, підбіг, допоміг підвестися, підняв пакет.
— Обережніше треба. Як нога? Може, обійдеться, — сказав він, бачачи, що вона боїться на неї стати.
Він підтримав її за талію, і на одній нозі вони дісталися лавки біля під’їзду. Інга обережно оглянула ногу й з полегшенням зітхнула:
— Здається, без перелому.
— Здається чи точно? Може, викликати лікарів?
— Ні, точно ні, — сказала вона, злегка наступивши на ногу. — Швидше за все, просто розтягнення.
— А де ви живете? Я проведу.
— Тут, у цьому під’їзді.
— А я в сусідньому. Дивно, раніше вас не бачив.
— Я тут три роки живу. Син купив іншу квартиру, а цю подарував мені.
— Тоді ходімо, — допоміг він їй дістатися ліфта.
— Дякую. Я Інга. А вас як звати?
— Степан.
Він допоміг їй дійти до квартири, заніс пакет.
— Ну от, тепер совість чиста, — усміхнувся він.
— Дякую. Якщо хочете, запрошую на чай. Не люблю бути в боргу.
Вони сиділи на затишній кухні. Степан заварював чай, Інга підказувала, де що лежить. Вона розповіла, що працює лікарем-терапевтом, живе одна, давно розлучена.
Поруч із цією спокійною, доброзичливою жінкою Степану було легко. Йому зовсім не хотілося повертатися додому, до холодної відстороненості Світлани. Інга говорила м’яко, і її голос заспокоював. Вони розмовляли довго, непомітно перейшли на «ти».
Повернувшись додому пізно ввечері, Степан не спав майже до ранку. Зустріч з Інгою перевернула його думки.
З того дня він постійно думав про неї. Після роботи чекав біля під’їзду. Вони почали часто бачитися, багато розмовляти, проводити час разом. Між ними поступово виникли близькі стосунки, і Степан відчув себе по-справжньому щасливим. Інга була уважною і турботливою — того йому давно бракувало.
Минуло пів року. Степан уже думав про розлучення, а Світлана нічого не помічала. Вони жили ніби в різних світах. На дачу більше не їздили. Степан і Інга ходили в кафе, в кіно, гуляли парком, лише біля дому намагалися не привертати уваги.
Одного разу Клавдія Петрівна сиділа з сусідками на лавці, коли повз пройшла Інга.
— Ось, Клавдіє, майбутня невістка твоя, — кинула одна з жінок. — Твій Степан ще не розбігся з дружиною?
— З чого б це? — здивувалася мати.
— Та всі знають, одна ти не знаєш, — єхидно сказала Семенівна.
Розмова з сином була важкою. Вона розуміла його, але шкодувала Світлану — стільки років разом, діти, онуки.
— Мамо, не втручайся. Я сам усе скажу дружині, — твердо відповів Степан. — Я люблю Інгу й хочу бути з нею.
Розмова зі Світланою була неприємною. Вона реагувала різко, погрожувала, але коли Степан пообіцяв піти без претензій на квартиру й забрати лише свої речі, заспокоїлася й погодилася на розлучення.
Степан переїхав до Інги. Зі Світланою розлучився. З Інгою згодом одружився, і вони живуть щасливо. Доньки поки не спілкуються з батьком, але він сподівається, що з часом вони його пробачать.
Після розмови з матір’ю Степан довго не знаходив собі місця. Здавалося, усе навколо залишалося таким самим, але всередині нього щось остаточно змінилося. Він більше не міг робити вигляд, що живе, як раніше. Кожен день поруч зі Світланою ставав важчим.
Дружина нічого не підозрювала. Вона жила у звичному ритмі: робота, дім, телевізор, короткі фрази без емоцій. Степан ловив себе на думці, що вони майже не розмовляють. Навіть побутові питання зводилися до кількох сухих слів.
— Ти вечерятимеш?
— Ні.
— Добре.
І тиша.
Він усе частіше затримувався після роботи. Казав, що зайшов до матері або що був на нараді. Світлана не перевіряла, не телефонувала, не ставила запитань. І ця байдужість боліла навіть більше, ніж сварки.
З Інгою було інакше. Вона слухала його уважно, дивилася прямо в очі, цікавилася його думками. Вони могли годинами говорити про дрібниці — про погоду, фільми, спогади з дитинства. Степан уперше за багато років відчував, що його слова комусь важливі.
Інга не квапила події. Вона розуміла, що він одружений, і не вимагала неможливого. Часто саме вона першою казала:
— Іди додому. Так буде правильно. Я не хочу, щоб у тебе були проблеми.
Це ще більше прив’язувало його до неї.
Минав час. Степан почав помічати, що повернення додому викликає в нього втому ще до того, як він переступає поріг квартири. Йому було важко навіть дивитися на Світлану — не з образи, а з відчуття остаточної порожнечі.
Одного вечора він сидів на кухні сам. Світлана вже лягла спати. Степан дивився у вікно на темний двір і раптом чітко зрозумів: далі так жити не можна. Він або чесно змінить своє життя, або зламається остаточно.
Тієї ночі він вирішив поговорити з дружиною.
Наступного вечора Степан чекав, поки Світлана повернеться з роботи. Він був спокійний зовні, але всередині все стискалося. Коли вона зайшла до квартири й почала мовчки знімати взуття, він сказав:
— Світлано, нам треба поговорити.
Вона знизала плечима й пішла на кухню.
— Говори.
— Я більше не можу так жити. Я зустрів іншу жінку. Вона мені дорога. Я подаю на розлучення.
Світлана різко обернулася. Спочатку вона мовчала, ніби не вірила почутому. Потім її голос став гучним, уривчастим.
— Ось як… Значить, усе-таки правда. Значить, не вигадали люди.
— Я не хотів брехати. Я хотів сказати чесно, — відповів Степан.
— Чесно? Після стількох років? — вона засміялася, але в тому сміхові не було радості. — То це і є той самий “біс у ребро”?
— Ні, — спокійно сказав він. — Це просто втома від самотності удвох.
Світлана довго говорила, згадувала минуле, звинувачувала. Потім раптом затихла.
— Ти підеш? — тихо спитала вона.
— Так. Але я не претендую ні на що. Заберу лише свої речі.
Ці слова подіяли на неї несподівано. Вона повільно сіла на стілець.
— Добре. Йди, — сказала вона втомлено.
Розлучення оформили без зайвих скандалів. Клавдія Петрівна важко це переживала, але не втручалася. Вона бачила: син давно жив із каменем на серці.
Степан переїхав до Інги. Їхній дім був простим, але теплим. У ньому було багато світла, тиші й щирих розмов. Через деякий час вони розписалися.
Доньки не одразу прийняли рішення батька. Вони образилися, перестали телефонувати. Степан не тиснув, лише передавав через матір, що завжди готовий поговорити.
Він знав: життя не завжди дозволяє всім бути задоволеними. Але вперше за багато років він відчував, що живе чесно — перед собою і перед тими, хто поруч.
Leave a Reply