Вона не розрахувала крок.
Край килима трохи підвернувся, і наступної миті вона втратила рівновагу. Ганчірка вислизнула з рук, книжки на полиці ледь не похитнулися.
— Обережно.
Голос був рівний, майже байдужий.
Він підвівся швидше, ніж вона встигла впасти. Його рука торкнулася її передпліччя — лише на мить, достатню, щоб утримати її від падіння.
І в ту ж секунду він різко відсмикнувся, ніби обпікся.
Вона підвела очі.
Їхні погляди перетнулися.
Він уже зробив крок назад.
— Ви цілі? — сухо запитав він, відводячи погляд.
— Так… перепрошую, — тихо відповіла вона, опускаючи голову, як і личило служниці.
Цікаво, — промайнуло в її думках. — Він злякався. Не мене — дотику.
Він прокашлявся, ніби намагаючись приховати незручність.
— Будьте уважнішими. У цьому домі багато цінних речей.
— Розумію, пане, — слухняно кивнула вона.
Він повернувся до крісла, знову взяв газету, але читав уже не так зосереджено. Погляд ковзав рядками, не затримуючись.
Вона ж знову взялася за полицю, навмисно рухаючись повільніше.
Отже, він не грубий. І не нахаба, — подумала вона. — Але точно щось приховує.
Минуло кілька хвилин у мовчанні.
— Ви новенька? — несподівано спитав він, не відриваючи очей від газети.
— Так. Мене взяли нещодавно, — відповіла вона.
— Ім’я?
Вона на секунду вагалася.
Ім’я мало бути простим. Забутим.
— Аліна.
Він кивнув.
— Аліно, у вас ще багато роботи. Не затримуйтесь тут.
Тон був ввічливий, але чіткий.
Межа. Кордон.
Вона стримала посмішку.
— Звісно, пане.
Вона пішла до іншої полиці, але тепер уже навмисно так, щоб він бачив її відображення у скляних дверцятах шафи.
Він помітив.
І знову відвів погляд.
Ти уникаєш навіть погляду, — з азартом подумала вона. — Чудово. Це буде цікаво.
Наступні дні минали схоже.
Він був стриманим, холодним, ввічливим до межі відстороненості.
Вона — уважною, тихою, майже непомітною.
Але кожного разу вона залишала щось дрібне:
ледь помітний погляд,
випадкову паузу,
тихий зітх, коли проходила повз.
Він бачив.
І робив вигляд, що ні.
Одного вечора вона знову прибирала у вітальні. За вікнами вже темніло. Він сидів із паперами, без піджака, рукави сорочки трохи підкочені.
— Ви можете йти, — сказав він, не піднімаючи голови.
— Я ще не закінчила, — спокійно відповіла вона.
Він зітхнув.
— Я не люблю, коли хтось працює поруч, коли я читаю.
— Перепрошую, — сказала вона і… не пішла.
Він нарешті підвів погляд.
— Я сказав…
І замовк.
Вона стояла біля вікна, світло лампи падало на її обличчя так, що воно здавалося зовсім іншим — не служниці, а жінки, яка знає собі ціну.
На мить він розгубився.
— Ви… — він зупинився. — Ідіть відпочити. Це наказ.
Вона схилила голову.
— Як скажете, пане.
Проходячи повз нього, вона ненавмисно зачепила край столу, і її пальці знову ледь торкнулися його руки.
Цього разу він не відсмикнувся миттєво.
Але напруга пройшла по ньому хвилею.
— Більше так не робіть, — тихо, майже різко сказав він.
Вона обернулася.
— Я не хотіла, — щиро… чи майстерно збрехала вона. — Ви… боїтеся дотику?
Він застиг.
— Це не ваша справа.
— Розумію, — кивнула вона. — Але іноді страхи зникають, якщо дивитися їм в очі.
Вона пішла, залишивши його наодинці з власними думками.
У своїй кімнаті вона нарешті дозволила собі усміхнутися.
Ти не камінь. І не крига, — подумала вона. — Ти просто зачинений.
Вона підійшла до дзеркала.
— Ну що ж, — прошепотіла. — Почнемо повільно.
Це була гра.
І вона не збиралася програвати.
Він почав помічати її надто часто.
Хоча намагався переконати себе, що це лише випадковість.
Аліна з’являлася там, де він звик бути наодинці: у бібліотеці, в зимовому саду, біля каміна у вітальні пізно ввечері. Вона ніколи не нав’язувалася. Не дивилася занадто відкрито. Не говорила зайвого.
Саме це й дратувало.
— Ти знову тут? — запитав він одного разу, не піднімаючи очей від документів.
— Мені сказали витерти пил, — спокійно відповіла вона. — Якщо я заважаю, піду.
Він замовк.
Чому я взагалі звертаю на це увагу? — подумав він.
— Робіть свою роботу, — нарешті сказав він.
Вона кивнула.
Але за кілька хвилин він зрозумів, що більше не може зосередитися. Не через шум — вона рухалася майже беззвучно. Через відчуття. Наче у просторі з’явилося щось зайве. Або, навпаки, занадто потрібне.
— Аліно, — несподівано промовив він.
Вона зупинилася.
— Так, пане?
Він підвів погляд — і вперше дозволив собі подивитися на неї уважно. Не як на частину інтер’єру. Не як на прислугу.
— Ви довго тут працюєте?
— Лише кілька тижнів.
— Чому ви погодилися на цю роботу?
Вона на мить замислилася.
Це було нове запитання. Особисте.
— Бо мені цікаво спостерігати за людьми, — тихо сказала вона. — Особливо за тими, хто ховає справжні емоції.
Він насупився.
— Ви занадто багато собі дозволяєте.
— Перепрошую, — спокійно відповіла вона. — Я просто відповіла чесно.
Чесно.
Це слово застрягло в нього в голові.
— Ідіть, — коротко сказав він.
Вона пішла.
А він ще довго сидів, дивлячись у порожнечу.
Вона небезпечна, — усвідомив він. — Не тому, що робить. А тому, як мовчить.
Увечері він не зміг заснути.
Образи з минулого знову поверталися — різкі дотики, нав’язливі голоси, відчуття пастки. Він стиснув кулаки.
Ти більше не той, — сказав собі. — Ти все контролюєш.
Але наступного дня, побачивши її у коридорі, він відчув, як контроль знову тріщить.
Вона несла піднос, і, помітивши його, зупинилася.
— Доброго дня, пане.
— Доброго, — відповів він після паузи.
Вона усміхнулася — ледь помітно. Не зухвало. Не виклично.
І пішла далі.
Вона знає, — зрозумів він. — Вона вже знає, що я реагую.
Вона почала змінювати тактику.
Менше поглядів.
Більше дистанції.
Він очікував її — і не знаходив.
Шукав — і ловив себе на цьому.
Одного разу він сам покликав її.
— Аліно, — сказав, зупиняючи її в холі. — Мені потрібна ваша допомога.
Вона здивовано підняла брови.
— Звісно.
Вони залишилися в бібліотеці удвох. Простір, наповнений тишею і запахом старих книг.
— Мені потрібно знайти одну папку, — сказав він. — Вона десь на верхній полиці.
Вона підійшла, потягнулася вгору.
Сходинка виявилася нестійкою.
Він інстинктивно зробив крок уперед.
— Обережно.
Цього разу, коли вона похитнулася, він не відсмикнувся. Його руки лягли їй на талію — швидко, обережно, але впевнено.
Вона завмерла.
Він теж.
Час ніби зупинився.
— Ви… — почала вона тихо.
Він відпустив її різко, ніби злякавшись самого себе.
— Досить. Це було зайве, — сказав він, відводячи погляд.
— Ви знову боїтеся, — спокійно сказала вона.
— Я не боюся.
— Тоді чому тремтять ваші руки?
Він стиснув їх у кулаки.
— Ви повинні пам’ятати своє місце.
Вона подивилася на нього уважно.
Без виклику. Без страху.
— А ви своє?
Це питання вдарило сильніше, ніж він очікував.
— Ідіть, — глухо сказав він.
Вона пішла.
Але цього разу він знав: гра змінилася.
У своїй кімнаті вона сіла на ліжко, повільно видихнувши.
Ти зробив крок, — подумала вона. — Навіть якщо не хочеш цього визнавати.
Вона дістала з шухляди ту саму фотографію — чоловік у костюмі, ідеальний, холодний.
— Цікаво, — прошепотіла вона. — Якого з вас я побачу першим?
Він почав уникати її.
Не відкрито — але достатньо, щоб вона це помітила.
Її робочий графік змінили.
Місця, де вони раніше «випадково» перетиналися, тепер були порожні.
Отже, він відступив, — подумала вона. — Але вже запізно.
Одного дощового пообіду маєток потонув у рівномірному шумі води.
Їй доручили прибрати стару читальню — кімнату, куди він майже не заходив.
Вона витирала стіл, коли двері раптом відчинилися.
Він стояв на порозі. Без піджака. Без краватки.
Просто втомлений чоловік.
— Я думав, тут нікого немає, — сказав він.
— Я можу піти, — одразу відповіла вона.
Кілька секунд він мовчав.
— Не треба. Я… просто посиджу трохи.
Він сів у крісло навпроти. Відстань між ними була достатньою, щоб почуватися в безпеці.
Але й достатньо близькою, щоб відчувати одне одного.
— Ви не схожі на інших, — несподівано промовив він.
— Що ви маєте на увазі?
Він подивився у вікно.
— Інші завжди чогось від мене хочуть. А ви — ні.
Вона ледь усміхнулася.
— Можливо, я просто краще це приховую.
Він повернувся до неї. Погляд був гострим.
— Не грайтеся зі мною.
— Я не граюся, — тихо сказала вона. — Мені просто цікаво.
— Цікаво що?
— Чому успішний чоловік живе так, ніби весь час тікає.
Повітря в кімнаті ніби застигло.
— Ви не розумієте, про що говорите, — холодно відповів він.
— Можливо. Але я бачу, як ви здригаєтеся, коли хтось підходить занадто близько. Це не пиха. Це страх.
Він різко підвівся.
— Досить.
Вона теж встала. Але не відступила.
— Вам не потрібно нічого пояснювати. Я не змушую.
— Тоді чого ви хочете?
Вона подивилася йому просто в очі.
— Я хочу, щоб ви перестали тікати.
Вперше він не відповів одразу.
Тієї ночі він не спав.
Її слова знову й знову звучали в голові.
Перестати тікати.
Скільки років він уже це робив?
Від спогадів.
Від почуттів.
Від самого себе.
І тепер… дівчина з невідомим минулим і надто розумним поглядом стояла перед ним, мов дзеркало.
Небезпечно, — подумав він. — Але й… справжньо.
Все почало змінюватися.
Він більше не говорив короткими наказами.
Почав запитувати.
Почав пам’ятати імена.
— Аліно, ви сьогодні не втомилися?
Питання застало її зненацька.
— Ні, пане.
— Якщо втомилися — можете піти раніше.
Вона схилила голову, приховуючи усмішку.
Отже, він зробив ще один крок.
Іншого вечора через бурю в маєтку миготіло світло.
Вона принесла свічки до вітальні.
Він стояв біля вікна.
— Ви боїтеся темряви? — запитав він.
— Ні. Я до неї звикла.
— А я — ні.
Вона поставила свічку на стіл.
— Бо в темряві людина змушена дивитися на себе?
Він повернувся до неї. Цього разу не відвів погляду.
— Ви занадто розумні для служниці.
Вона знизала плечима.
— Можливо, я просто граю роль.
Напруга між ними стала відчутною.
— Хто ви така, Аліно? — повільно запитав він.
Вона мовчала.
Це була найнебезпечніша мить від початку гри.
— Людина, яка хоче вас зрозуміти, — нарешті відповіла вона.
— А якщо я не хочу, щоб мене розуміли?
— Тоді ви б не запитували.
Він тихо засміявся.
Вперше — без холоду.
— Ви змушуєте мене забути, що я маю бути обережним.
— Тоді пробачте.
— Не треба, — сказав він. — Мені… це не огидно.
Відстань між ними скоротилася. Вони не торкалися одне одного, але були так близько, що відчували подих.
Він зупинився.
— Якщо ви зробите ще один крок… я не впевнений, що зможу зупинитися.
Вона підняла на нього погляд — спокійний до лячного.
— Тоді я почекаю. Коли ви будете готові.
Вона пішла, залишивши його самого — вперше не впевненого, що хоче все контролювати.
У своїй кімнаті вона зачинила двері й притулилася спиною до стіни.
Він уже підозрює, — подумала вона. — Але ще не настільки, щоб відштовхнути мене.
Вона знову дістала стару фотографію.
— Ми наближаємося до найскладнішого моменту, — прошепотіла вона.
Leave a Reply