Зима в їхньому невеликому містечку завжди приходила не за календарем, а раптово — ще вчора була сльота, а сьогодні все вже скувало крижаним панциром. Наталя стояла на автобусній зупинці «Вулиця Будівельників», змерзло переступаючи з ноги на ногу. Здавалося, вітер дув одразу з усіх боків, пробираючись під старий темно-синій пуховик, який вона спеціально позичила для цієї поїздки.
Наталя повернулася до рідного міста вперше за п’ятнадцять років. Місто зустріло її сірими п’ятиповерхівками, нечищеними тротуарами та запахом вугільного диму. Вона приїхала інкогніто. Без охорони, без супроводу — лише з метою побачити все на власні очі. Побачити правду, яку так ретельно приховували сухі звіти.
Раптом тишу морозного ранку порушив чіткий стукіт підборів по льоду. До зупинки підійшла жінка. Навіть зі спини було зрозуміло — вона звикла вважати себе господинею життя. Довга норкова шуба, блискуча, з графітовим переливом, різко контрастувала з облупленим павільйоном.
Наталя одразу впізнала цей профіль, задертий ніс і манеру стискати губи. Світлана Корабльова. Шкільна «королева», страх учителів і головний біль самої Наталії у старших класах.
— Наталю? Власова? — голос Світлани прозвучав різко. — Невже це ти?
Наталя повільно обернулася, натягуючи капюшон глибше.
— Привіт, Світлано. Давно не бачилися.
Світлана підійшла впритул, не зважаючи на особистий простір. Від неї тягнуло важкими дорогими парфумами, змішаними з м’ятним запахом.
— Боже мій! — награно сплеснула руками Світлана. — Я тебе ледве впізнала! Ти так змінилася… Роки нікого не щадять, але ти, подруго, прямо здалася.
Вона оглянула Наталю хижим поглядом — дешеві чоботи, відсутність макіяжу, сива пасма. Для Світлани це був момент тріумфу. Колись Наталя була відмінницею, улюбленицею вчителів, тією, кому пророкували велике майбутнє. А тепер — ось вона.
— Які глибокі зморшки… І сивина. Економиш на салонах? А ти ж так пишалася атестатом. Ну що, допомогли інтеграли?
Наталя мовчала. Вона згадала випускний. Як Світлана «випадково» вилила вино на її білу сукню. Як вона плакала в туалеті, а Світлана сміялася з подругами.
— Я живу нормально, Світлано. Не скаржуся, — спокійно відповіла Наталя.
Цей спокій лише роздратував Світлану.
— «Нормально»? Для когось і пуховик з ринку — нормально. А я звикла до іншого рівня. Мій чоловік, Ігор, зараз заступник директора ткацького комбінату. Ми щойно повернулися з-за кордону.
Вона голосно перераховувала свої «досягнення» — квартира синові, машина, відпочинок. Їй потрібні були слухачі.
— А ти, бачу, чекаєш автобус? Ми давно громадським не їздимо. У мене своя машина, просто в сервісі. Шкода, що життя тебе так пошарпало.
У голові Наталії складався пазл. Комбінат, фінансові звіти, збитки, затримки зарплат.
— У кожного свої пріоритети, — тихо сказала вона. — Головне — щоб совість була чиста.
— Совість у мороз не зігріє, — засміялася Світлана. — Ти виглядаєш як втомлена бюджетниця. Чоловік є? Чи втік?
— Я вдова.
Світлана замовкла лише на мить.
— Знаєш, у мене є кілька пальт, я їх не ношу. Можу віддати. Тобі ж потрібніше.
Це була не допомога — це було приниження.
— Дякую, не потрібно, — твердо сказала Наталя.
— Горда? Гордості тобі зараз не треба. До речі, буде зустріч випускників. Я за тебе заплачу. Хоч нормально поїси.
Наталя дістала телефон.
— Мені потрібно подзвонити.
— Дзвони, — махнула рукою Світлана. — Кредитори?
— Олександре? Під’їжджай до зупинки.
За хвилину з-за повороту з’явився чорний позашляховик. Потужні фари розрізали сіру імлу. Машина зупинилася прямо перед ними.
Світлана застигла.
— Нічого собі…
З авто вийшов високий чоловік у бездоганному костюмі. Він підійшов до Наталії.
— Наталю Вікторівно, вибачте за затримку.
— Нічого, Сашо.
Він узяв її сумку й відчинив задні двері.
Світлана не могла повірити.
— Ти що… злочинниця? Це твій водій?
Наталя спокійно подивилася на неї.
— Це службове авто моєї компанії.
— Якої компанії?..
— Я перевіряю активи перед купівлею. Зокрема — ткацький комбінат, де працює твій чоловік. І я побачила достатньо.
Світлана зблідла.
— Ти… нова власниця?
— Так. І дякую за інформацію про витрати. Аудиту буде цікаво.
— Наталю, я ж жартувала! Ми ж подруги!
— Залиш пальта собі, — сказала Наталя. — Боюся, скоро тобі доведеться їх продавати.
Авто рушило.
Минув тиждень. Для Світлани він став кошмаром.
Почалися перевірки. Рахунки заблокували. Майно вилучили. Місто гуділо: відома бізнесвумен — це та сама «сіра мишка».
На зустрічі випускників Наталя була спокійною і впевненою. Вона підняла тост за чесність і оголосила, що комбінат відроджується.
Після офіційної частини Світлана підійшла до неї.
— Не губи Ігоря…
— Я його не гублю. Він сам зробив свій вибір.
Наталя простягнула конверт.
— Пам’ятаєш пальто? Я повертаю борг.
Усередині була візитка кризового центру.
— Там допомагають почати життя з нуля. Спробуй.
Наталя пішла.
Світлана залишилася стояти з маленькою карткою в руці.
На вулиці падав чистий сніг. Місто спало, готуючись до нового дня — дня, в якому для одних згасло колишнє життя, а для інших уперше за багато років загорілося світло надії.
Для Світлани цей тиждень став справжнім кошмаром.
Усе почалося того ж вечора, коли вона повернулася додому. Ігор сидів на кухні, опустивши голову на руки. На столі стояла відкрита пляшка коньяку.
— Де ти була? — глухо спитав він, не піднімаючи очей.
— Я… гуляла, — прошепотіла Світлана, відчуваючи, як тремтять коліна. — Ігорю, я сьогодні зустріла її. Волкову.
Він повільно підвів голову.
— Кого?
— Нову власницю. Це… Наталка Власова. Моя однокласниця. Я не знала… Я їй наговорила зайвого. Про нас. Про гроші.
Обличчя Ігоря різко змінилося.
— Що саме ти їй сказала?
— Ну… що ми добре живемо. Що були за кордоном. Що купили синові квартиру…
Наступні події сталися стрімко. Уже вранці на комбінат прийшла перевірка. Документи виносили коробками. Кабінети опечатували. Працівники перешіптувалися в коридорах.
До обіду рахунки фірми заблокували.
До вечора Ігор дізнався, що службову машину вилучили.
— Вона все знає, — повторював він, ходячи по квартирі. — Усе… до копійки.
Світлана сиділа мовчки, стискаючи руки. Вперше за багато років їй стало по-справжньому страшно. Не за статус. Не за гроші. За майбутнє.
Місто гуділо. Новина розлетілася швидко: відома бізнес-леді Наталя Волкова — це та сама Наталка з місцевої школи. Люди обговорювали це в чергах, у маршрутках, у цехах.
На комбінаті заговорили про зміни. Про виплату боргів по зарплаті. Про ремонт їдальні. Про нове керівництво.
А в квартирі Корабльових панувала тиша.
Ігор почав пити щовечора. Світлана майже не спала. Вона раз у раз згадувала автобусну зупинку, той спокійний погляд і слова: «Я побачила достатньо».
Через кілька днів прийшов офіційний лист. Виклик на зустріч випускників.
— Ти підеш, — сказав Ігор різко. — Будеш просити. Якщо вона не відкличе заяву — мені кінець.
— А якщо не допоможе? — тихо спитала Світлана.
— Тоді нам усім кінець.
У день зустрічі Світлана вдягла найскромнішу сукню. Зняла всі прикраси. Вперше за багато років їй було байдуже, як вона виглядає.
Ресторан був повний. Сміх, музика, спогади.
Коли увійшла Наталя, розмови стихли. Вона була впевненою, спокійною, зосередженою. Не королева — людина, яка знає собі ціну.
Світлана сиділа в кутку й чекала. Вона була готова до приниження. До гірких слів. До помсти.
Але Наталя лише підняла тост за чесність.
І саме тоді Світлана зрозуміла: найстрашніше — не гнів. Найстрашніше — справедливість.
Продовження буде…
Leave a Reply