— Яке ще відрядження, Вітю?! Твоя сестра щойно виклала фото, де ти з нею та її чоловіком відпочиваєш у Сочі!
— Ще одну ложку, Катю. Заради графітово-сірого кольору. Заради запаху нового салону. Заради того, щоб більше ніколи не мерзнути на зупинці.
Куряча грудка, зварена до стану м’якої, безбарвної маси, важко проходила горлом. Сіра гречка — без солі, без масла, без смаку — лягала в шлунок важким клубком. Катя проковтнула, запивши теплою водою. Уже місяць її вечеря виглядала саме так. Сніданок був таким самим. Обід у пластиковому контейнері, який вона брала на роботу, нічим не відрізнявся.
Навіть уві сні вона відчувала цей прісний, дієтичний смак. Але щоразу, коли хотілося все кинути й замовити щось смачне, вона заплющувала очі й бачила його — Chery Tiggo 8 Pro Max. Їхню майбутню машину. Не просто транспорт — символ. Символ того, що вони змогли.
Вона дістала телефон, щоб у сотий раз переглянути збережені фото. Ось він — графітово-сірий, під яскравим салонним світлом, із панорамним дахом. Катя майже фізично відчувала холод керма під пальцями, уявляла, як оживає двигун.
Вони збирали на перший внесок майже рік. Продали стару машину Віті. Відмовилися від відпусток, кафе, нових речей. Останній місяць був найважчим. Вітя поїхав у «важливе» відрядження — складний проєкт, мало грошей, але перспектива для кар’єри. Дешева готелька, їдальня. Катя уявляла, як він теж їсть просту їжу десь далеко, і їй ставало легше. Вони були командою. Вони терпіли разом заради спільної мети.
Після вечері вона сіла на диван. У квартирі було незвично тихо. Щоб заповнити тишу, Катя відкрила стрічку соцмереж. Обличчя, відпустки, їжа. Вона гортала механічно, доки не побачила новий допис. Це була Лєна — сестра Віті.
На фото — троє. Лєна, її чоловік і Вітя. Вони сиділи за столом на тлі бірюзового моря. Вітя виглядав розслабленим, засмаглим, задоволеним. Лєна обіймала його за плече. А підпис під фото був простий і безтурботний:
«Спонтанний відпочинок у Сочі з братиком. Іноді треба дозволяти собі більше».
Катя не закричала. Вона навіть не зітхнула. Здавалося, повітря в кімнаті зникло. Усе, що вона будувала, зруйнувалося за мить. Це була не просто неправда. Це було відчуття зради — її часу, її зусиль, її надій.
Вона зробила скриншот. Відкрила контакти. «Вітя». Довгі гудки. Нарешті — сонний голос.
— Катю, ти бачила, котра година? Я тільки задрімав…
Його голос був теплий і спокійний — зовсім не такий, як у людини з важкого відрядження.
— Як там справи? — спитала вона рівно. — Важко?
— Дуже, — позіхнув він. — Суцільні зустрічі. Завтра поговоримо, я зовсім втомився…
Вона просто завершила виклик. Надіслала йому скриншот і написала:
«Смачного».
Потім заблокувала номер.
Телефон ліг на диван. Катя сиділа в тиші й дивилася у темне вікно. Відчуття порожнечі ставало сильнішим.
Холодний протяг із під’їзду повільно заповнював квартиру. Вхідні двері були розчинені навстіж, і нічне повітря, просочене запахом бетону та чужих сходів, різко контрастувало з теплом кухні. Катя стояла рівно, не схрестивши рук, не підвищуючи голосу. Вона вже сказала все.
Вітя дивився на неї так, ніби не впізнавав. Перед ним стояла не та жінка, яка мовчки рахувала копійки, терпляче складала обіди в контейнери й переконувала себе, що «це тимчасово». Ця Катя була іншою. Спокійною. Твердою. Небезпечно зібраною.
— Ти серйозно? — нарешті видушив він. — Ти ж розумієш, що говориш?
— Абсолютно, — відповіла вона. — Я давно все зрозуміла. Просто сьогодні перестала мовчати.
Лєна зробила крок уперед, ніби беручи ситуацію під контроль.
— Слухай, давай без сцен, — сказала вона поблажливим тоном. — Ми всі дорослі люди. Поговоримо, заспокоїмося. Ти просто на емоціях.
Катя подивилася на неї спокійно, без злості.
— Ні. Я якраз уперше без емоцій.
Вітя озирнувся, ніби шукаючи підтримки. Його погляд знову зупинився на комоді. Порожня банка. Прозора. Без жодної купюри. Це було гірше за крик, гірше за сльози. Це був факт.
— Ти не мала права, — сказав він уже тихіше. — Це було наше спільне рішення.
— Спільне? — Катя ледь усміхнулася. — Спільним було тільки моє терпіння. Моє мовчання. Моя віра. А рішення ти приймав сам. І відпочинок. І брехню. І зручність.
Вона підійшла ближче, але не торкнулася його.
— Ти не втратив гроші, Вітю. Ти втратив мене. Просто зробив це не сьогодні, а значно раніше.
Лєна зітхнула з роздратуванням.
— Та годі вже, — сказала вона. — Подумаєш, кілька днів біля моря. Зате людина відпочила. Ти ж не хочеш залишитися одна?
Катя перевела погляд на неї.
— Я вже не одна. Я з собою. І цього достатньо.
Ці слова зависли в повітрі. Навіть чоловік Лєни, який досі мовчав, відвів погляд.
Катя повільно пройшла до спальні, відкрила шафу й дістала заздалегідь підготовлену теку з документами. Вона поклала її на стіл.
— Тут усе, що потрібно для продажу твоєї частки, — сказала вона спокійно. — Я проконсультувалася. Завтра почну процес.
— Ти не можеш так просто… — Вітя зробив крок уперед.
— Можу, — перебила вона. — І зроблю.
Він замовк. Уперше за довгий час йому не було що сказати.
Катя знову підійшла до дверей і відчинила їх ще ширше.
— Будь ласка, — сказала вона рівно. — Я хочу залишитися сама.
Лєна хотіла ще щось сказати, але Вітя раптом узяв її за руку. Він виглядав втомленим. Не фізично — внутрішньо. Наче щось важливе в ньому нарешті зламалося.
Вони вийшли. Двері зачинилися без грюкоту.
Катя залишилася в тиші.
Вона повільно повернулася на кухню, прибрала зі столу, помила тарілку, витерла поверхню. Рухи були звичайними, побутовими. Але всередині не було порожнечі. Навпаки — з’явився простір.
Вона підійшла до вікна. Нічне місто жило своїм життям. Світло ліхтарів. Рідкісні машини. Хтось кудись поспішав, хтось повертався додому.
Катя торкнулася скла й тихо видихнула.
Завтра буде новий день. Без економії на собі. Без виправдань. Без очікування.
Вона більше не збирала на машину.
Вона почала збирати себе.
Leave a Reply