«Зігрілася? Тоді зранку зникни з мого життя».
Якби Марк знав, що ці слова ще довго свербітимуть у нього в голові, мов скалка під шкірою, він, можливо, промовчав би. Але того вечора він був надто виснажений, надто роздратований усім світом і, найбільше, самим собою. За вікном його чорного німецького седана ревіла така заметіль, ніби сама зима вирішила змісти з траси все живе.
Вітер рвав темряву на клапті, фари виривали з небуття шматки білого снігового хаосу, а асфальт зникав під колесами, мов безодня.
Марк різко вдарив долонею по керму — звук глухо рознісся салоном. Він неохоче скинув швидкість, зі злості, ніби автомобіль був винен у тому, що день пішов шкереберть. Справи, партнери, колишня дружина з нескінченними претензіями, син, якого він бачив рідше, ніж власного бухгалтера, — усе злилося в суцільний головний біль. І саме тоді він побачив її.
На узбіччі, посеред шаленої хуртовини, стояла тонка, згорблена постать — така крихка, що здавалося: варто вітру посилитися, і вона розсиплеться сніговим пилом. Вона майже зливалася з білим, безживним пейзажем. Лише темний силует і тьмяна пляма рюкзака вирізнялися в суцільній зимовій млі.
«Жодна розсудлива людина не йде трасою в таку погоду», — машинально відзначив Марк, вдивляючись крізь засніжене лобове скло.
Він уже хотів проїхати повз. Нога сама тиснула на газ. Але в останню мить щось смикнуло його зсередини. Запізніла совість, тривожне відчуття чи проста примха долі. Марк вилаявся подумки й натиснув на гальма.
Автомобіль невдоволено загуркотів, ковзнувши, перш ніж слухняно зупинитися. Він трохи опустив бокове скло. У салон миттєво вірвався крижаний вітер, боляче торкнувшись щоки, ніби застерігаючи.
— Сідай, — коротко кивнув він, майже не дивлячись на неї.
Дівчина завмерла, ніби не повірила. Потім повільно, незграбно потяглася до ручки дверей. Її пальці тремтіли так, що було важко дивитися. Вона відчинила двері й буквально впала на сидіння. Вона промерзла до синяви. Шкіра здавалася майже прозорою в тьмяному світлі фар. З довгого волосся, злиплого від снігу й льоду, стікали холодні краплі. На ній була тонка, давно не нова осіння куртка й потертий рюкзак. А в очах — погляд загнаного звіра.
— Я ненадовго… Дякую, що зупинилися, — видихнула вона ламким голосом, поспіхом зачиняючи двері.
— Мені байдуже, — сухо відповів Марк. — Просто не змерзни тут остаточно.
Вона підняла на нього очі — великі, налякані й водночас беззахисні. Їй не потрібно було нічого казати. Йому самому раптом стало неприємно від власних слів і від чужої біди, що опинилася так близько. Вона мовчки обхопила себе руками, ніби захищаючись і від холоду, і від усього світу.
Автомобіль плавно рушив уперед, ковзаючи порожньою зимовою трасою. Тиша між ними була такою густою, що здавалася відчутною.
— Як тебе звати? — нарешті запитав він.
— Аліна.
— Тобто Аліна… А мене Марк. Куди тебе підвезти? Де ти живеш?
Пауза затягнулася.
— Ніде, — тихо відповіла вона.
Марк кинув на неї погляд, відчуваючи, як у ньому знову піднімається роздратування.
— Як це — ніде?
— А вам яка різниця? — у її голосі вперше прозвучала стримана образа. — Якщо хочете висадити — висаджуйте. Я не просила зупинятися.
— Досить, — буркнув Марк, приховуючи ніяковість за звичною різкістю.
Мовчання знову заповнило салон. Дорога тягнулася повільно й напружено. Вона сиділа, притиснувшись до дверей, ніби намагалася стати менш помітною. Марк дивився на трасу так зосереджено, ніби міг пропалити асфальт поглядом. Та інколи все ж крадькома дивився на неї — і тут же сердився на себе за це.
Коли вдалині з’явився його будинок — темний силует на околиці закритого селища, — він сам собі здався карикатурою на достаток. Особняк виринув із темряви, розрізаний жовтуватим світлом фар. Аліна дивилася на нього з насторогою, ніби будівля могла будь-якої миті обвалитися.
Марк заїхав у двір і зупинився біля невеликого гостьового будиночка з цегли, що стояв поруч. Над дахом ліниво підіймався дим — камін уже був розтоплений. Він вийшов з авто й, не озираючись, кинув їй зв’язку ключів.
— Там тепло. Переночуєш. Зранку поїдеш, гроші на автобус залишу.
Вона здригнулася від його сухого тону, але лише опустила погляд і тихо прошепотіла:
— Дякую…
Leave a Reply