— Що це таке? — Сергій тицьнув виделкою в бік мийки.
У раковині самотньо стояла одна кавова чашка.
— Чашка, — спокійно відповіла я. — Я пила каву перед твоїм приходом.
— Тобто навіть помити її ти не спромоглася? — він відкинувся на спинку стільця. — Чесно, Аліно, ти справжня дармоїдка. Сидиш удома і навіть елементарного не робиш.
Слово «дармоїдка» вдарило просто під дих. Я не відразу змогла вдихнути.
— Хочеш, нагадаю, скільки я сьогодні зробила «задарма»? — тихо запитала я. — Прибирання, ринок, звіт по другому ФОПу, садочок, гурток, вечеря…
— Ой, досить, — махнув він рукою. — Її «робота»… Посиділа за комп’ютером, поклікала мишкою. Це хобі, а не робота. Нормальні гроші заробляю я. Тож із завтрашнього дня — досить.
Він потягнувся до телефону, швидко щось набрав. За хвилину мій телефон пискнув.
«Вашу картку заблоковано за заявою клієнта».
— Ти що зробив? — я не повірила власним очам.
— Логічно ж, — спокійно пояснив Сергій. — Раз ти сидиш удома і залежиш від мене, то я контролюватиму витрати. Досить розкидатися грошима. Треба — підійдеш, запитаєш. Як дитина в батька.
— Сергію, — я поставила склянку на стіл. — На цю картку надходять гроші від моїх клієнтів. Це мій дохід.
— Який ще «твій»? — хмикнув він. — Ми сім’я, у нас усе спільне. А хто в цій сім’ї годувальник, нагадати? Тож не влаштовуй сцен. Завтра дам тобі трохи готівки — на хліб і молоко.
Він доїв пиріг і пішов у вітальню вмикати телевізор.
Я стояла на кухні й відчувала, як хвиля злості піднімається, а потім раптом змінюється дивним спокоєм.
Якщо я «дармоїдка», що сидить удома, значить, моєї праці ніхто не бачить.
Отже, саме час показати, як виглядає життя без «дармоїдки».
Уночі, поки Сергій спав, я взяла блокнот.
Великими літерами написала: «СКІЛЬКИ КОШТУЄ МОЯ ПРАЦЯ».
Прибирання — двічі на тиждень, клінінгова компанія — 2500 за раз.
Готування — доставка обідів на трьох — мінімум 800 на день.
Прання, прасування, садочок, гуртки, лікарі, звіти по його роботі…
Цифра вийшла такою, що мені самій стало смішно.
За ринковими розцінками «дармоїдка» Аліна приносила родині майже стільки ж, скільки її «годувальник».
Другий список я назвала: «ЩО Я ПЕРЕСТАЮ РОБИТИ ДЛЯ СЕРГІЯ».
— Прасувати його сорочки.
— Сортувати та прати його речі.
— Готувати «як він любить».
— Прибирати за ним, купувати йому засоби догляду та шкарпетки.
— Вести його особистий бюджет і оплачувати рахунки.
Сина Даню я до списку не внесла — він ні в чому не винен.
Потім я відкрила ноутбук і завела нову віртуальну картку в іншому банку. Зранку написала клієнтам:
«Зміна реквізитів. Прошу надсилати оплату сюди».
Коли Сергій пішов на роботу, навіть не попрощавшись, я зняла фартух і повісила його в шафу.
— Забастовка — значить забастовка, — сказала я своєму відображенню в дзеркалі.
Перший день минув спокійно. Я працювала, забрала Даню із садочка, ми поїли макарони з сосискою. На вечерю Сергію я нічого окремого не готувала — залишила ту саму каструлю.
— Що на вечерю? — звично крикнув він із передпокою.
— Макарони з сосискою, — відповіла я, не відриваючись від ноутбука.
— І все? А суп? А салат?
— Не встигла. Працювала, — чесно сказала я. — Як ти й хотів.
Він промовчав.
Уранці на нього чекав сюрприз — чистих сорочок не було.
— Аліно! Де мої сорочки?!
— У кошику для білизни.
— У мене сьогодні важлива зустріч!
— Співчуваю. Але я працювала. Час — гроші.
Він пішов у пом’ятій сорочці.
На третій день квартира почала нагадувати житло самотнього чоловіка.
Гора посуду, речі всюди.
Даню я годувала й одягала, як завжди. Собі готувала просте. Сергію — те саме. Без особливих страв.
— Ти що влаштувала?! — обурився він. — Удома безлад, їсти нічого нормального!
— Я просто перестала працювати безкоштовно, — спокійно відповіла я. — Ти ж сказав, що я дармоїдка.
— Це мої гроші!
— Твої — ідуть на іпотеку та кредит за машину. А продукти й комунальні я оплачую зі своїх, — я поклала перед ним список витрат.
Він замовк.
— Завтра в мене важлива нарада. Мені потрібен чистий костюм і сніданок.
— Ні, — сказала я. — Поки ти вважаєш мене дармоїдкою, нічого не буде.
Уранці Сергій метався квартирою.
— Де мої шкарпетки?!
Він з’явився в костюмі й одній шкарпетці.
— Ти ж дорослий чоловік, — сказала я. — Ти впораєшся.
Він пішов у неохайному вигляді.
Опівдні зателефонувала свекруха.
— Аліно, я зараз приїду.
Вона прийшла… зі старим ременем.
— Щоб привести мого сина до тями, — сказала вона.
Вислухавши мене, вона лише зітхнула:
— Я тебе розумію.
— Розлучення — крайній крок, — сказала вона. — Спочатку він має зрозуміти, що може все втратити.
Сергій повернувся втомлений і мовчазний.
— Синку, сідай, — сказала мати. — Читай.
Він читав список вартості моєї праці дедалі повільніше.
— Це ринкова ціна того, що твоя дружина робила безкоштовно, — сказала вона.
Він підвівся і підійшов до мене.
— Аліно… пробач. Я був неправий.
— Слова — це одне, — відповіла я. — А дії?
— Будуть, — сказала свекруха.
Ремінь вона поклала на холодильник — як нагадування.
Минув рік.
Сергій сам пере, готує, коли я зайнята.
У нас є сімейні правила:
— Фінанси обговорюються.
— Домашня праця — це теж робота.
— Обов’язки діляться порівну.
— Слово «дармоїдка» в цьому домі заборонене.
Я розширила справу, дохід зріс удвічі.
Моя картка — тільки моя.
Свекруха, дивлячись на ремінь у передпокої, усміхається:
— Гарний у нас тоді союз вийшов.
Сергій обіймає мене й шепоче:
— Головне, що ти тоді не пішла.
І я думаю:
іноді одне слово може зруйнувати шлюб.
А іноді — стати точкою відліку нового життя,
де жінка знає ціну своїй праці й не боїться про неї нагадати.
Здавалося б, усе вже налагодилося.
Але справжні зміни ніколи не бувають миттєвими — вони перевіряються часом.
Того вечора Сергій повернувся додому пізніше, ніж зазвичай. Я сиділа за ноутбуком, доробляла звіт для нового клієнта. Даня вже спав.
— Я вдома, — тихо сказав він і сам пішов на кухню.
Я почула знайомі звуки: він дістав каструлю, відкрив холодильник, щось порізав.
Ще рік тому це здалося б дивом. Тепер — просто життя.
— Я зробив вечерю, — сказав він, зазирнувши до кімнати. — Ти будеш?
— Через десять хвилин, — усміхнулася я.
Ми сіли за стіл удвох. Він мовчав довше, ніж зазвичай.
— Аліно, — нарешті сказав він, — мені сьогодні на роботі запропонували підвищення.
— Це ж чудово, — відповіла я щиро.
— Так. Але… — він зробив паузу. — Посада означає більше відповідальності. І більше часу поза домом. Я подумав… перш ніж погоджуватися, хочу обговорити це з тобою.
Я здивовано підняла очі.
— Раніше ти просто ставив перед фактом, — сказала я.
— Раніше я був упевнений, що головне — це моя зарплата, — тихо відповів він. — А тепер я знаю: якщо вдома немає партнерства, жодні гроші не врятують.
Ми довго говорили. Про графіки. Про втому. Про те, як не повернутися до старих ролей.
Це була не сварка — це була розмова двох дорослих людей.
Тієї ночі я зрозуміла: зміни відбулися не тоді, коли він розблокував картку.
А тоді, коли навчився питати, а не наказувати.
Через тиждень Сергій забув про свій «день прибирання».
Раніше я б нагадала. Або зробила сама.
Я не зробила ні того, ні іншого.
Увечері він зайшов у ванну, зупинився і повернувся назад.
— Це… мій день, так? — обережно спитав він.
— Так, — спокійно відповіла я.
Він мовчки взяв ганчірку.
Я не відчула тріумфу.
Я відчула повагу.
Ми з Данєю сиділи за столом і складали список справ на вихідні.
— Тато, — сказав він, — а чому ти тепер сам миєш посуд?
Сергій усміхнувся:
— Бо мама — не сервіс. Вона — моя команда.
Я завмерла.
Ці слова були дорожчі за будь-які вибачення.
Тепер, коли мене питають, як зберегти шлюб, я не говорю про терпіння.
І не говорю про жертви.
Я кажу інше:
ніколи не дозволяйте знецінювати свою працю;
ніколи не мовчіть, коли вас принижують;
і якщо ви зупинилися — світ не зруйнується.
Він просто покаже, хто поруч із вами насправді.
Іноді одна заблокована картка стає не приниженням,
а початком свободи.
Leave a Reply